Гурт «Тартак» та його лідер Сашко Положинський упевнено крокують українським музичним простором уже більше двадцяти років. Колектив видав 9 альбомів, готується до релізу 10-ий – альбом дуетів “АнТАРТАКтида. Частина Перша”. Здавалося б, популярність, слава, вдячність прихильників та бездоганна репутація – чого ще бажати артистові? Однак виявляється, що сам Сашко досить довго не відчував затребуваності гурту, фідбеку аудиторії та помилявся з оцінкою власного слухача. Редакція «Proman Ukraine» зустрілася з «Положиком» (саме так називають музиканта прихильники) й розпитала про трансформацію його як артиста, зміну акцентів у творчості та стилі життя. Крім того, ми дізналися, чому українці економлять на культурному відпочинку, а реп-батли є приниженням; чим можна спокусити співака та якою є його власна теорія фаталізму. Говорили й про більш глобальні речі – зміну цінностей сучасних українців та появу інтелектуальної еліти в країні – тих наших співвітчизників, котрі здатні створити фундамент для побудови окремого, інтелектуально-елітарного, соціуму.
– Олександре, свого часу гурт «Тартак», на ряду з іншими колективами, був музичним новатором; на разі ж колеги про вас кажуть як про музиканта, який своєю справою несе справжню українську екзотику та навіть як про людину, що формує думки українців. Ким, у першу чергу, є Сашко Положинський сьогодні? Який основний меседж вашої творчості?
– Стосовно новаторства я готовий посперечатися. Можливо, ми просто обрали у своїй творчості один із тих напрямків, який 20 років тому видавався новаторським, та почали виконувати пісні українською мовою. Певні наші теперішні творчі експерименти можна рахувати частиною української екзотики, але загалом те, чим я займаюсь, ті музичні стилі і напрямки, які я обираю у своїй діяльності, нагадують скоріше урбаністичний стиль.
«Я намагаюся робити акцент на певній потенційній прогресивності всього українського, щоб воно не подавалося в контексті нав’язаних ззовні ярликів: мовляв, Україна – це сало, шаровари, оселедець і горілка. В нашій країні є багато чого іншого, і сучасна українська держава – гнучка й здатна змінюватися»
Меседж моєї творчості – у прагненні нести сенси в маси. Я намагаюся робити акцент на певній потенційній прогресивності всього українського, щоб воно не подавалося в контексті нав’язаних ззовні ярликів: мовляв, Україна – це сало, шаровари, оселедець і горілка. В нашій країні є багато чого іншого, і сучасна українська держава – гнучка й здатна змінюватися.
– «2300 км за три дні, частина з них – не найкращими в світі дорогами, більше трьох годин повної самовіддачі на сцені… Не таке вже й легке життя артиста. Не жаліюся – лише констатую», – таким дописом ви поділилися зі своїми шанувальниками на сторінці у Фейсбуці. Ураховуючи активну гастрольну діяльність, розкажіть, що є джерелом вашої енергії та мотиватором вставати зранку й братися до справ?
– До творчості та усього, з нею пов’язаного, в першу чергу мене мотивує та надихає власна аудиторія. Коли люди сприймають творчість артиста, вони віддячують йому своєю енергією. Без використання енергії публіки я, як і будь-який інший артист, навряд чи витримав би шалене навантаження та зміг би продовжувати існувати в музикальному просторі.
Буває, заходиш до певного критичного періоду свого життя (чи щось не вдається, чи просто не бачиш конкретних результатів своєї роботи, чи виникає відчуття, що працюєш в порожнечу), починаєш займатися самобичуванням…Аж раптом якась одна позитивна реакція від вдячного прихильника – і ти вже розумієш, що займаєшся своєю справою недаремно. Можливо, я і не сам обрав свій життєвий та музичний шлях, а його мені призначено долею.
– Ви – фаталіст?
– На цей рахунок маю власну теорію. Гадаю, що доля, як така, існує у кожної людини, але існує вона не у вигляді якоїсь однієї чіткої лінії, від якої не можна відійти ні на крок, а у вигляді своєрідної мережі напрямків. На кожному перехресті людина робить свій вибір, від якого залежить подальший напрямок і доля в цілому.
До речі, дуже часто згадую історію, яка трапилась зі мною у Львові. Я давав інтерв’ю одній журналістці й після бесіди дуже поспішав до аеропорту. Закінчивши інтерв’ю, журналістка випадково випустила з рук диктофон, в результаті чого він розвалився на кілька деталей. Витративши певний час на допомогу, я виїхав до аеропорту дещо пізніше запланованого і у дорозі потрапив у ДТП. Якби не затримка через поломку диктофона, цієї ситуації, яка суттєво вплинула на формування моїх подальших планів та дій, ніколи б не трапилося. Тож, у долю та невідворотність подій я вірю.
– На відміну від колег по сцені, які не змогли протистояти алкоголю, наркотикам та іншим допінгам для організму, ваша репутація у цьому сенсі є бездоганною. Як вдалося не піддатися спокусі та у чому ваш кайф?
– В сенсі спокус ви мене дещо ідеалізуєте. Насправді я дуже легко піддаюся спокусам, інша справа – що ні алкоголь, ні тютюн, ні наркотики ніколи не спокушали мене. З одного боку, мені пощастило: такий «імунітет», мабуть, був закладений на генетичному рівні. З другого боку – це результат батьківського виховання і самовиховання. Що я маю на увазі? Розумієте, вчасно і уважно прочитана книга може вплинути на формування людської особистості, і якщо цю книгу ти обрав для себе сам, то це і є самовиховання.
«Вчасно і уважно прочитана книга може вплинути на формування людської особистості, і якщо цю книгу ти обрав для себе сам, то це і є самовиховання»
Наркотики не вживав жодного разу в житті. Алкоголь, звісно, пробував, однак, мені не «зайшло» – не мав того кайфу, який від нього отримують люди. Мені не подобається ані стан алкогольного сп’яніння, ані сам процес вживання алкоголю. Не контрольованість власних дій, думок та слів – не для мене. Палити також пробував – знову-таки, не моє. А от солодке я дуже люблю, це якраз одна із тих спокус, з якими мені дуже важко боротися. До речі, буває таке, що їм цукерку з лікером і якщо він занадто міцний та перебиває смак солодкого, я втрачаю відчуття задоволення.
– Олександр, гурту “Тартак” цьогоріч виповнюється 22 роки. За цей час ви випустили 9 альбомів, пісні яких полюбилися українцями та стали народними хітами. Як змінився ваш слухач за цей період і як змінились особисто ви – чи зазнали трансформації ваші життєві цінності, пріоритети?
– Спілкуючись з багатьма людьми, до мене прийшло розуміння, що я дуже сильно помилявся в оцінці власного слухача. Поясню думку. Чим довше існує «Тартак», тим частіше я зустрічаю людей, котрі кажуть, що в перші роки існування гурту ми були надзвичайно популярними. Я ж цієї популярності не відчував, не відчував роками, і, як наслідок, неправильно оцінював кількісні показники нашої аудиторії. Це вплинуло і на тогочасне існування гурту, і на його долю в цілому.
Так, ми випускали один за одним альбоми, давали певну кількість концертів, але не відчували, що це комусь потрібно, не відчували віддачі. Це зараз є соціальні мережі, які дуже швидко «скажуть» артисту, наскільки він популярний, тоді ж така можливість була відсутньою. Нас майже не «крутили» по радіо та не показували по телебаченню, а це, як розумієте, для артиста є одним із основних показників затребуваності аудиторії. Коли ми закінчували один концерт, то не розуміли, коли буде наступний і що взагалі відбуватиметься з нашою творчістю далі. Кліпи, на зйомки яких роками збирались гроші, виявлялися не форматними, інтерес до гурту з боку ЗМІ був відсутнім. Здавалося, що ми роками ходили по колу….Зараз же, коли минуло 15 років, до мене прийшло розуміння, що насправді ми були мало не культовими персонажами серед молодіжної аудиторії, просто аудиторія не мала змоги дати належний фідбек. Усвідомлення цього стало для мене великим відкриттям «постфактум».
“У якийсь момент мені стало важливо нести сенси, а не форму. Якщо на початку творчості я прагнув розважати та веселити людей, бути смішним й грати словами, то на разі я роблю ставку на зміст – форма та привабливість уже стоять дещо на нижчих позиціях. Мабуть, в цьому і полягає моя основна трансформація”
Але такий, як мені здавалося, рух по колу мав і свої плюси. Оскільки я не відчував затребуваності та популярності, то ніколи не прив’язувався до успіху як до кінцевої мети своєї творчої діяльності. У якийсь момент я зрозумів, що хочу займатися тією творчістю, якою хочу, що не шукаю якихось прибуткових контрактів, а прагну йти своїм шляхом та можу дозволити собі експериментувати. У якийсь момент мені стало важливо нести сенси, а не форму. Якщо на початку творчості я прагнув розважати та веселити людей, бути смішним й грати словами, то на разі я роблю ставку на зміст – форма та привабливість уже стоять дещо на нижчих позиціях. Мабуть, в цьому і полягає моя основна трансформація.
Що стосується аудиторії, то вона дуже мінлива: якась частина прихильників з нами вже упродовж десятиліть, якась – абсолютно нова. До речі, коли їхав до вас на інтерв’ю, отримав ось таке відео (демонструє відеозапис на власному мобільному телефоні, де малеча років трьох співає пісню «Тартак» «Наше літо» – Прим. авт.). Дуже часто наші прихильники ходять на концерти вже зі своїми дітьми, і це не може не радувати.
– Думаю, ви погодитесь з тим, що настрої та вподобання українського слухача більшою мірою схиляються у бік поп-культури. У той же час в багатьох країнах розвиваються та процвітають різні музичні стилі. Чим пояснюються музичні настрої українців? Спрацьовує закон попиту та пропозиції, тобто існує пряма залежність між кількістю музичного продукту, яку хоче отримати слухач, та тим його обсягом, які пропонує виробник?
– Поп-культура дійсно домінує, однак це не тільки українська, а загальносвітова тенденція. По-перше, смаки публіки можна певною мірою формувати і «виховувати». По-друге, люди здатні підпадати під вплив масових явищ. По-третє, певні умови та правила гри диктує і сам музичний ринок…
– Тобто домінування поп-культури є штучно створеним?
– Ні, це нормальний закономірний процес. Поп-культура на те і є «поп», адже виражає культуру мас. Крім того, левова доля пропозиції сучасного музичного ринку припадає на контент, який ще донедавна не вважався поп-культурою, а на разі нею став. Й не тому що змінилася форма музичного контенту, його суть та подача виконавцем пісень, а тому, що змінилося саме сприйняття. Якщо взяти для прикладу якогось сучасного представника поп-культури, що ми бачимо? Він може виглядати дуже брутально, мати купу татуювань, пірсинг, тобто такий імідж, зовнішній прояв якого спрямований на протест та агресію. Раніше, ще 30-40 років тому, цей імідж був однозначно характерний для надважкої альтернативної культури. А на разі це «поп». Ось один із прикладів подачі і сприйняття музики, котрий і формує перевагу поп – культури на ринку.
У той же час, я спостерігаю, що рок музика стає все більш популярною в Україні, і мова йде саме про важкий рок. Останні кілька років ця тенденція проявляється сильною мірою. І тут питання не в рок- культурі як явищі, а у харизмі окремих її представників. Я переконаний, що музичний успіх в першу чергу залежить від культу самої особи чи гурту. Саме цей аспект дуже часто є більш впливовими на широкі маси, ніж безпосередньо сама творчість.
– У багатьох країнах, як окремий напрям музичної культури, процвітають реп – батли: такого роду словесні поєдинки викликають інтерес у широкої аудиторії та збирають мільйони переглядів на you tube… Чи є у нас свої «Гнойные» та як розвивати в Україні цей сучасний музичний жанр?
– Бачив пару таких батлів, але особисто мене в них нічого не зачепило та не викликало бажання продовжувати перегляд й витрачати на це час. Загалом, популярність такого жанру пояснюється як талантом і силою кожної окремо взятої творчої особистості, так і іншими психологічними факторами. В цьому контексті дозволю собі процитувати групу «Хамерман Знищує Віруси», яка викликає багато дискусій щодо своєї творчості: «Давайте будем нести мистецтво людям, вони двома руками за пісні з матюками». Іншими словами, влучне використання ненормативної лексики завжди викликає додаткову зацікавленість публіки. А якщо це підсилюється бійками і приниженням, то тим паче. Так, реп-батл – це бійка на рівні слів і, можливо, інтелекту. Однак, це бійка, а значить – приниження. Той факт, що для перегляду «видовища» людині не потрібно піднімати свою дупу з дивану та кудись їхати, а достатньо просто натиснути кнопку на планшеті, – робить реп-батли удвічі зручнішими та цікавішими.
«Реп-батл – це бійка на рівні слів і, можливо, інтелекту. Однак, це бійка, а значить – приниження»
Українці, до речі, пробували свої сили у реп-батлах, однак у наших виконавців це вийшло доволі опосередковано. Крім того, ці словесні поєдинки були російською мовою, а особисто мені було б цікаво, аби в нашій країні розвивалася культура саме україномовних батлів. Поки що, на жаль, цього не відбувається. На разі, за деякими незначними винятками, українська мова є програшним варіантом для артиста, котрий намагається конкурувати як на внутрішньому, так і на зовнішньому музичних ринках.
У той же час я вважаю, що всі, хто стверджують, що україномовного репу не існує, сильно помиляються. Він існує, причому в дуже різних проявах, але йому не вдається пробитися на лідируючі позиції в ієрархії сучасної української музики і, як наслідок, – отримати певні фінансові здобутки, які б вкладались у розвиток та популяризацію цього пласту сучасної української культури.
«На разі, за деякими незначними винятками, українська мова є програшним варіантом для артиста, котрий намагається конкурувати як на внутрішньому, так і на зовнішньому музичних ринках»
– Коли-небудь виникало бажання власними зусиллями вивести український хіп-хоп на міжнародний рівень й записати, приміром, англомовний альбом?
– По-перше, писати й виконувати пісні англійською мовою – точно не для мене. По-друге, нікому у світі не буде цікавий англомовний реп, створений в Україні. Адже дуже мала кількість музичного продукту, що виробляється у нас, здатна конкурувати з іноземним музичним контентом. Звісно, українське може «спрацювати» за кордоном, але це, скоріше, буде випадковістю, ніж закономірністю. У більшості ж випадків ми не здатні конкурувати на зовнішньому ринку з зірками першої величини, а змагатись з «десятим ешелоном» нікому не цікаво. Крім того, зовнішня конкуренція – це не лише конкуренція артистів, це конкуренція індустрій, ринків та потенційного ставлення аудиторії до артиста тієї чи іншої країни. Мало знати артиста – треба ще й знати державу, яку він представляє.
– 17 серпня святкував би свій 50-річний ювілей Кузьма Скрябін. Після трагічної смерті артиста багато виконавців говорили про те, що ходити на концерти до улюблених музикантів потрібно за часів їх життя, а не після смерті. Що шанувати творчість слід «під час», а не «постфактум»… Що смерть Кузьми має навчити українців шанувати кожний день і кожну хвилину свого життя… Яким Кузьма залишився у вашій пам’яті? Можливо, поділитесь яскравим спогадом, пов’язаним із артистом?
– Я познайомився з Кузьмою ще задовго до того, як почав займатися музикою. Ми просто поспілкувалися, та й усе. Однак, Кузьма мене запам’ятав й коли я прийшов до українського шоу-бізнесу, нам не довелося знайомитися знову. Кузьма завжди був готовий мені чимось допомогти – десь порадою, десь якоюсь інформацією, десь потрібним контактом. Допомагаючи мені, він ніколи не прораховував варіанти, вигідно це йому це чи ні, а іноді навіть надавав сприяння, яке йшло урозріз з його власними інтересами. Така опіка Кузьми мала місце вродовж усього періоду нашого з ним знайомства. Не можу сказати, що я був його протеже, однак, він мене виділяв. От я, наприклад, познайомившись з людиною, можу одразу про неї забути; мене ж Кузьма не забув.
У пам’яті відклалась наша спільна з ним поїдка до Львова, в межах участі у фестивалі «Відчинилося життя». Ми їхали в автомобілі Кузьми до міста лева й провели багато годин поспіль за спілкуванням: ділились творчими планами, я дав прослухати Кузьмі нашу нову пісню, бо мені була дуже цікава його думка. До речі, Кузьма пророкував цій пісні шалений успіх, але цього, на жаль, не трапилося.
Мені було дуже прикро дізнатись, що гурт «Скрябін» не наважився провести концерт на честь 25-річчя колективу у столичному Палаці спорту. Хлопці не були впевнені, що прийдуть люди, тому обрали порівняно невеликий, як для такої події, клуб. Потім Кузьми не стає – і його творчість легко збирає спочатку Палац спорту, потім – стадіон у Львові… Дуже прикро усвідомлювати, що люди оцінили творчість артиста та прийшли на концерт уже тоді, коли музиканта не стало в живих. Так, творчість Кузьми лишилася, але артисту важливо вийти на сцену й побачити все те, що бачили ми, його колеги. Справедливо було б, аби саме він це відчув.
– Знаю, що до ювілею Кузьми українські музиканти запустили флешмоб, а на одному з телеканалів анонсується вихід документального фільму «З Днем народження, чувак!» та спецпроекту, присвяченому життю та творчості артиста. Пропоную приєднатися до флешмобу: що б ви сказали Кузьмі, аби зустріли його сьогодні?
– Мабуть, сказав би, що ювілейний концерт гурту варто було б робити у Палаці спорту.
– Олександр, за статистикою, левову частку своїх доходів українці витрачають на продукти харчування та потреби першої необхідності. Що стосується культурного розвитку, то такого роду затрати у бюджеті українців – зовсім незначні. Занурившись у власні проблеми, ми геть розучилися розважатися, але ж розваги та відпочинок далеко не завжди потребують значних фінансових затрат. Як боротися з такою «шкідливою звичкою» українців як невміння та небажання розважатися і культурно розвиватися?
– Можна, звичайно, говорити, що українці самі формують таку «звичку», але мені видається це не зовсім правильним. По-перше, не варто закривати очі на економічні фактори: хтось би й хотів більше витрачати на культурну частину життя, та просто не має на це змоги. Та й у піраміді потреб Маслоу культурна та творча складова знаходяться не на базових позиціях.
«Якщо держава не сприяє створенню українського культурного продукту, то і попиту з боку населення на нього не буде»
Давайте подивимося з іншого боку. Якщо взяти роки незалежності нашої держави, саме Міністерство культури було в числі найменш фінансованих. На разі ситуація є значно кращою: нарешті починають фінансуватися багато культурних проектів, в тому числі – зйомок вітчизняного кіно, чого не відбувалося роками. Загалом, якщо держава не сприяє створенню українського культурного продукту, то і попиту з боку населення на нього не буде. Це питання, в тому числі, і до історії. Адже багато років в Україні культивувалися зовсім інші цінності, а культуру було загнано у певні рамки, що зробило її нецікавою. Крім того, за багато років Україна втратила велику кількість людей, котрі були здатні творити класний та якісний конкурентоспроможний культурний продукт. Когось витіснили, когось просто знищили. У результаті ми не маємо базису та фундаменту, школи й традицій, тому багатьом, хто на разі намагається створювати український культурний продукт, доводиться вчитися на власному досвіді й помилках. А це процес досить довготривалий.
– У продовження теми розваг: тенденція «економії» на культурній складовій свого життя зберігається і тоді, коли мова йде про заможних українців: успішні та багаті легко викладуть кругленьку суму коштів на прикраси, одяг чи відпочинок, а от перед тим, як придбати квиток на концерт улюбленої групи – двічі подумають. Такі пріоритети, погодьтеся, свідчать про бідність в наших головах…. Що заважає заможним українцям розставатися з грошима й витрачати гроші на культурне дозвілля?
– Тут не погоджуюсь з вами. Мені здається, що якщо заможна людина цікавиться творчістю того чи іншого артиста, то вона не шкодуватиме грошей на придбання квитка на концерт. Більше того, я знаю реальні випадки, коли багаті люди готові були платити дуже великі гроші, приміром, за можливість сидіти на вигідних і зручних для сприйняття місцях у концертній залі, за автограф та можливість поспілкуватися зі своїм музичним кумиром особисто.
Якщо ж говорити про пріоритетність витрачання грошей, зокрема, якщо вибір стоїть між відвідуванням ресторану чи концерту улюбленого гурту, то заможні українці дійсно дуже часто обирають ресторан.
– «На жаль, музикантом я так і не став, бо опанувати нотну грамоту і володіння бодай якимось музичним інструментом я так і не зміг», – це ваща фраза, сказана в межах інтерв’ю для одного з українських видань. Відверто кажучи, вона мене здивувала…. Плануєте заповнити такі освітні пробіли у своїй музичній біографії чи в цьому немає потреби?
– Я багато років працюю пліч-о-пліч з професіоналами своєї справи, і навряд чи навчусь грати на бас-гітарі краще, ніж наш бас-гітарист, або ж на барабані – краще, ніж наш барабанщик. Але не зважаючи на це, я пробую займатися з викладачем вокалу, і хоч він мене хвалить, я поки що не відчуваю суттєвого прогресу. Мені здається, що я вже втратив здатність швидко засвоювати нову інформацію, нові вміння та навички.
– Яким є стиль життя Сашка Положинського: чим захоплюєтесь? У що, крім роботи, інвестуєте власний час? Як часто подорожуєте? О котрій прокидаєтесь та як будуєте власний день? Чи займаєтесь спортом?
– Останні півроку я працюю ведучим ранкового шоу на «Радіо НВ», і це накладає відбиток на все моє життя. Прокидаюсь о п’ятій ранку, о шостій я вже на роботі, о сьомій розпочинається ефір й о десятій я вже фактично вільний. Виходить, що нібито в моєму розпорядженні – цілий день, але доводиться вирішувати купу інших справ, що нівелює можливість приділити увагу хобі чи, приміром, спорту. На радіо я працюю з понеділка по п’ятницю, а на вихідні, як правило, маю концерти з «Тартаком» та інші справи, пов’язані із записами, зйомками тощо. Тож, півроку я вже фактично працюю без вихідних, не маючи часу ані на перепочинок, ані на подорожі. Доволі часто трапляється так, що сплю по 3-4 години на добу. Виділити більше часу на відпочинок мій щільний графік просто не дозволяє.
– Олександре, у той час як неодружених чоловіків в українському шоу-бізнесі не так вже й багато, ви й досі зберігаєте за собою холостяцький статус. Які риси характеру ви можете записати собі, як завидному холостяку, в актив, а які – навпаки – заважають влаштувати особисте життя?
– Щодо рис характеру, то з ними немає жодних проблем, справа в іншому – у мене відсутнє бажання створювати сім’ю. Скажу більше: питання створення сім’ї, як обов’язкової для виконання функції в житті людини, для мене ніколи не стояло. Не знаю, як складеться моє життя у майбутньому, але з упевненістю можу сказати одне – мені не все одно, з ким створювати сім’ю. Я бачу довкола величезну кількість людей, котрі мають вже другий чи навіть третій шлюб, – і ця тенденція мене не тішить. Не думаю, що така кількість сімей в житті однієї людини – це краще, ніж відсутність сім’ї взагалі в житті іншої.
У моєму житті були жінки, у стосунках з якими я задумувався про те, що з часом вони можуть перерости в сім’ю, але в жодному з цих випадків – не склалося. До питання народження дітей теж маю доволі прагматичний підхід. Я не лише за те, щоб дітей народжувати, а й за те – щоб їх виховувати. Якщо немає партнера, немає сім’ї, то немає сенсу говорити і про дітей. Крім того, мені не подобається те, що відбувається в світі: попри велику кількість дуже правильних ідей та ініціатив, рано чи пізно нехтування людиною вимогами щодо збереження навколишнього природного середовища знищить світ. Чи варто приводити до такого світу нових людей і членів суспільства? Не упевнений.
«Попри велику кількість дуже правильних ідей та ініціатив, рано чи пізно нехтування людиною вимогами щодо збереження навколишнього природного середовища знищить світ. Чи варто приводити до такого світу нових людей і членів суспільства?»
– Знаю, що навчаючись у львівському військовому інтернаті, ви отримали прізвисько «Коміс», від військового слова «комісар». Прихильники ж часто вас називають “Положик”… Яке звернення на свою адресу чуєте найчастіше – Сашко, «Коміс», Олександр, «Положик»…?
– Мене дійсно так називали, адже впродовж певного часу я був комсоргом взводу. Прізвисько це не прижилося. Думаю, навіть ті люди, які знають мене з юнацьких часів, при зустрічі не звернулись би до мене як до «Коміса».
Останнім часом мене все частіше називають Олександром Євгеновичем. Мабуть, в силу віку (Сашку Положинському 46 років, – Прим. Авт.). Мені, чесно кажучи, це не дуже подобається. Але якщо людині так завгодно – нехай так і буде. Називають і Олександром, і паном Олександром, і «Положиком»… Якщо чесно, мені абсолютно все одно, як до мене звертаються. Головне – це ставлення та інтонації: якщо в них немає хамства та невиправданого нашими стосунками панібратства, то я реагую на будь-яке звернення до себе цілком нормально.
– Будучи людиною з активною громадянською позицією, чи задумувались ви про велику політику?
– Йти у політику є сенс лише тоді, коли людина, по-перше, відчуває бажання і сили це робити, по-друге – знає, що і як вона може змінити й по-третє, якщо у неї є команда, з якою будуть втілюватися ці зміни. У мене немає жодної з цих складових. Водночас, якщо виникне ситуація, за якої якась команда (чи новостворена, чи вже існуюча) запропонує мені долучитися до своїх лав і я побачу, що вона варта моєї уваги і я можу бути дійсно корисним, то, звісно, погоджуся.
– Хто, на ваше переконання, на разі є інтелектуальною елітою країни? Чия думка з відомих українців для вас є авторитетною?
– Я щасливий від того, що в нашій державі з’явилася велика кількість молодих «нових» людей, які мають потенціал, аби претендувати на звання інтелектуальної еліти країни та створити фундамент для побудови окремого, інтелектуально-елітарного, соціуму. Вважаю, що здебільшого інтелектуальна еліта сучасної України представлена «українським хуторянством». Тобто ми маємо велику кількість дуже потужних та успішних людей, але вони не є публічними та перебувають у межах свого власного світу.
«Вважаю, що здебільшого інтелектуальна еліта сучасної України представлена «українським хуторянством»
Називати якісь конкретні імена навряд чи наважусь. Беззаперечних авторитетів для мене не існує. Але мені завжди цікаво вести діалог з людьми і дискутувати. Якщо в основі такого діалогу – взаємоповага та конструктивні аргументи.
– Яка музика звучить у вашому автомобілі?
– Найчастіше я слухаю музику 80-х, трохи рідше – 70-х та 90-х, ще рідше – 60-х та «нульових». Загалом, сучасну музику я слухаю здебільшого для ознайомлення, мало чого мене в ній чіпляє. Останнім часом дуже часто трапляється так, що, почувши цікаву пісню, через півгодини чую ще двадцять на неї схожих. Одразу інтерес спадає і приходить розуміння, що хтось когось копіював і наслідував, вловив тенденцію і спробував її використати у власних цілях. Це не цікаво.
– Як цього року святкуватимете День незалежності?
– 23 серпня разом з «Тартаком» матимемо концерт в Батурині, в межах проекту «Батурин. Ренесанс Незалежності», започаткованого Русланою. Одразу ж після концерту, безпосередньо в День незалежності, ми від’їжджаємо до Маріуполя та беремо участь у фестивалі «Твоя країна Фест». Виступивши там, ми одразу сядемо у бус та помандруємо уже на інший бік країни, до Львівської області, де у селі Родатичі матимемо ще один виступ. Фактично, три дні ми проведемо трошки на сцені, а переважно – в дорозі.
“Багато людей вже змінили власну свідомість, ставлення до життя та своєї країни, тож, надія на успішне майбутнє нашої держави в мене є і вона міцніє з кожним днем”
– ” А насправді так просто змінити життя! Просто вийти на вулицю, просто прибрати сміття, полюбити свою землю, свою рідну природу, відчути себе часткою єдиного народу. Спільнота розумних, міцних, незалежних, без “правобережних”, без “лівобережних”, добрих, привітних і незрадливих, в усьому єдиних, в усьому щасливих», – такими рядками вашої пісні я хочу завершити інтерв’ю, а заодно – запитати: чи зростає, за вашими спостереженнями, рівень відповідальність українців – щодо ставлення до себе оточуючого середовища та долі країни, власної ініціативності та свідомості…?
– Рівень відповідальності однозначно зріс, і ми маємо на підтвердження цьому багато доказів. Але зріс, на жаль, не так масово, як би цього хотілося. Найгірше те, що переважна більшість людей так і не усвідомила, що від кожного з нас щось залежить. Нам століттями втовкмачували в голову протилежне, мовляв, що є так звані сильні світу цього, які все вирішують за нас, і все, що нам лишається, – це або просити у них крихту для себе, або намагатися щось «урвати». Такий підхід і така психологія дуже сильно псує життя кожному з нас і нашій країні; це підриває наші сили та робить дуже туманними перспективи українського народу як такого.
Я ж переконаний, що все залежить від нас самих. Не від політиків, не від зовнішніх партнерів чи ворогів, а саме від нас. З більшістю обставин, навіть якщо вони здаються непереборними, ми самі здатні впоратись. Багато людей вже змінили власну свідомість, ставлення до життя та своєї країни, тож, надія на успішне майбутнє нашої держави в мене є і вона міцніє з кожним днем.