Війна в моєму домі
24 лютого я прокинулась о четвертій ранку від того, що спрацювала сигналізація на моєму авто: «Мабуть грім», подумала я. Виглянула у вікно, а дощу не було, так я зрозуміла, що почалась війна.
Все, про що ви читала у книгах про другу світову війну розгорнулось перед моїми очима. Я ще не розуміла всю серйозність ситуації коли вийшла на двір з собакою, в ту ж мить над моєю головою пролетів військовий літак, так низько, що я змогла роздивитися обличчя пілота. Здається, він був сам здивований побачити мене, а вже через секунду я почула потужний вибух. В цей момент все життя поділилось на «до» та «після» війни. «Всі живі??», почула десь за спиною. Ноги стали важкими, а всі думки сплутались в єдиний клубок: «війна, війна, війна…».
Все це здавалось якимось жахливим сном, я щипала себе за руку щоб прокинутися, але тоді все тільки починалося…
Першу ніч війни ми провели у підвалі будинку майже без сну. Весь час над домом літали військові літаки, гриміли вибухи, адже в 10 кілометрах від мого дому знаходиться Гостомельський аеропорт, який російська армія атакувала одним з найперших.
Це було дуже страшно, я молилась про себе, за тих, хто в ту ніч захищав мій дім та всю країну від висадки російську десанту, адже це могло стати катастрофою. Наші вистояли…
На ранок, я все ще не хотіла залишати свій дім, мене глушили сльози від усвідомлення того, що я може більше ніколи не побачу свої троянди, сусідського пса-лабрадора Марселя, свою бібліотеку та своє маленьке, але таке хоробре місто Ворзель, що на Київщині. Тільки ті, кому доводилось тікати від бомбардування зі свого рідного дому зрозуміють мої почуття. Страх, біль, відчай.
Вже тиждень мою країну розриває на шматки російська армія. В моєму рідному Ворзелі, маленькому курортному містечку під Києвом, люди вже тиждень без води, тепла, їжі, сидять з маленькими дітьми у підвалі. Вийти назовні рівносильно смерті – навкруги російська армія, стріляють без попередження. Вчора сусідам вдалось вийти на зв’язок, для того, щоб попрощатися…
У Ворзелі справжня блокада. Якщо ви читали десь про блокаду Ленінграду, то знайте – те саме відбувається просто зараз, під носом у всієї Європи. Помирати від голодної смерті у своєму домі – це такий порятунок приніс нам російський солдат?!
Коли я написала про події у своєму місті своїй колезі з Москви, вона сказала, що я все вигадую, що: «вы сами стреляете по своим домам». Далі піде текст російською мовою, щоб достукатися до тих, у кого ще лишається совість:
1. Почему такое огромное количество людей выезжает в сторону Европы, а не России?
2. Почему в России отключают независимыеСМИ?
3. Почему ни одна страна в мире не вышлас флагом России?
4. Неужели вы думаете, что все то огромное количество видео
, которое присылают ваши друзья и знакомые с разрушенными домами, беременными девушками в подвалах, этовсе фейки? Да это же целый Голливуддолжен был бы работать, чтобы такоеподстроить…
Мы сейчас в огне, в боле, в страдании, но поверьте, мы сейчас с вами связаны какникогда. Уже сейчас многие в Россиипотеряли работу из-за ухода международныхкомпаний, уже сейчас курс доллара улетаетв космос, да, это ничто, по сравнению с тем,что переживаем сейчас мы, но соВторой Мировой войны никто не вышелсчастливым…
І головне зовсім не зрозуміло, чого саме прагне російська влада? Я – письменниця, пишу книжки про кохання РОСІЙСЬКОЮ МОВОЮ. Я точно не «націоналіст», про яких кричать зі всіх телеканалів у Росії, котрих в Україні ніколи і не було, я просто дуже люблю свій дім і свою країну. І я розумію, що після цього тотального знищення нашої землі та нашого народу, ступінь ненависті до всього російського просто зашкалює: поставити сюди проросійського «царька» – безумна ідея. Тоді яка мета? Геноцид українського народу? Але ж не треба передбачувати майбутнє, коли знаєш минуле, як показує історія – це теж дуже погана ідея. Тоді що? Відволікти власний народ від економічної кризи, залякуючи нібито загрозою війни? Нажаль, ніхто в світі не знає відповіді на це питання. Ясно тільки одне, якщо Росія складе зброю – настане кінець війни, якщо Україна складе зброю – настане кінець світу. Ми – та країна, яка взяла на себе увесь удар, захищаючи Європу. Якщо падемо ми, наступними будуть європейські країни, адже хижак, що відчув людську кров вже не зупиниться…
Якщо його не зупинити, звісно.
Росія хотіла Україну зруйнувати, а виявляється зміцнила – у кожному місті, у кожному домі, всі борються за свою країну: словом, ділом та зброєю! Слава Україні!
Автор: Анна Демидова, Член Національної Спілки Письменників
Переклад: Оксана Ленченко
