Дорога в нікуди
Коли декілька років тому я читала десь у новинах про місто Алеппо та сирійських біженців, мені здавалось це якимось нереальним та дуже далеким. Саме слово «біженець» малювало у мене в голові картинку якоїсь дуже бідної людини без грошу в кишені, певно без освіти та престижної роботи. Не знаю чому я так думала, можливо картинка з телевізору зробила свою справу. І от тепер – у мене в стрічці фейсбуку самі «біженці»: міс Україна з дітьми знайшла прихисток у Румунії, подруга-лікарка у Польщі, хтось поїхав до Німеччини, Голландії та Франції. Я поки що залишаюсь в Україні. І у мене назріло до себе питання: коли настає той момент, що ти береш в руки документи, ноут, гроші, собаку та тікаєш з власної домівки?
У перші дні війни багато хто розгубився і залишився у пастці в Ірпені, Бучі та Ворзелі – в абсолютній гуманітарній катастрофі: без їжі, води, тепла та світла. Нас ніхто не готував до війни, ми не були готові до того, що доведеться залишити свій дім та їхати в нікуди. Так, нам говорили зібрати «тривожну валізку», але це все більш нагадувало жарт, ніхто не сприймав війну серйозно. Ніхто 25-голютого не сказав мені: «Аня, тікай з Ворзелю, бо тут через пару годин буде пекло». Я не хотіла нікуди їхати і вважала, що через пару днів це непорозуміння закінчиться. Ну не можуть же росіяни нас реально бомбами обстрілювати? Тільки істерика моєї сестри підняла всю родину на ноги, ми стрибнули у автівки, і прямо за нами Ворзель накрило градами. Я не взяла з дому майже нічого, все моє життя залишилось там. Уже два тижні я ходжу в шубі та домашніх спортивних штанах по закарпатському селу. В стресі все повилітало з голови, тепер тільки ходжу і думаю: «Забула те, забуласе».
Вчора говорила по телефону зі своїм другом Дімкою з Забуччя. Вони з дружиною два тижні провели у підвалі власного будинку, тому що розгубилися, не зрозуміли що потрібно тікати, а не відсиджуватися. Зараз думаю за Західну Україну: сюди переїхала значна частина моїх друзів. Чи скажуть нам, що потрібно тікати? Чи знову будемо покладатися на інтуїцію моєї сестри?
Страшно, дуже страшно. Адже, покинувши власний дім, ми автоматично потрапляєм на дорогу в нікуди. Хтось пристосується до нових поворотів, а хтось залишиться на узбіччі життя, ставши картинкою у телевізорі: «українські біженці». Тому я залишаюсь в Україні, я хочу бути корисна власній країні. Мені було тут класно, коли все було класно. Тепер бідна Україна заливається кровавими сльозами, і я не можу її залишити. Хоча б до тих пір, доки моя сестра знову не заволає, що нас зараз в»бють.
Author: Anna Demidova, Member of the National Union of Writers
