Connect with us

Здоровье

Нейрохірург Ігор Курілець: «Кожна складна операція - похід у Гімалаї, в якому лікар лише провідник»

Опубликовано

,

Відомий молодий український нейрохірург Ігор Ігорович Курілець відверто розповів про тонкощі своєї професії, таємниці людського мозку та ахілесову п’яту нейрохірургії.

Proman Ukraine продовжує рубрику, у якій знайомить своїх читачів з яскравими представниками різних професій, котрі живуть та працюють в українських містах. Кажуть, що усі професії – від людей, лише педагоги, судді та лікарі – від бога. А ще кажуть, що медики – це філософи, адже немає різниці між мудрістю та медициною; що від лікарів вимагають дива, а коли воно стається, то ніхто не дивується…

Не дивлячись на свій молодий вік (Ігорю Курільцю лише 30 років), за його плечима – восьмирічна медична практика та більше п’ятиста проведених нейрохірургічних операцій. На разі лікар працює в Міжнародному центрі нейрохірургії, тривалість його робочого тижня складає 80 годин і він уже забув про таке поняття як відпустка. Та попри шалений графік й підвищене психологічне навантаження, він отримує суцільне задоволення від професії, постійно займається самоосвітою, знайомлячись з досвідом топових американських нейрохірургів, та закликає українців бути розсудливими, а саме — шанувати й поважати лікарів. Лише такий сценарій, на думку нейрохірурга, дозволить нам розраховувати на якісну медицину.


                       Ігор Курілець з донечкою

Людський мозок: новинки медичної практики

Нещодавно в українській нейрохірургії стався справжній прорив. Зокрема, мова йде про лікування епілепсії. Якщо раніше ця хвороба прирівнювалась до психічного захворювання і належала до компетенції психіатрів, то на разі підхід до хвороби суттєво змінився: епілепсія розглядається як нейрофізіологічна пухлина мозку.

Сучасна медицина має усі засоби та можливості виявляти цю «хвору» ділянку мозку, навіть якщо візуально вона виглядає як нормальна та здорова. Після операційного втручання – видалення епілептогенної ділянки мозку, людина має усі шанси назавжди вилікуватися від епілепсії.

Такі операції вже проводяться українськими нейрохірургами, і відсоток пацієнтів, котрі виліковуються, стрімко зростає. Поки що рано говорити про зайняття Україною лідируючих позицій в лікуванні цього захворювання, але в найближчі 5-7 років наша держава значно просунеться в цьому напрямку.

Читайте по темі:
Нейробиолог рассказал, как «прошить» мозг на ошеломляющий успех

Психосоматика: біль як пам’ять

Усім відомий факт, що думки та психологічний настрій людини впливають на її здатність до виліковності. Особливо яскраво психосоматика проявляється, коли мова йде про лікування болю.

Тривалий (хронічний) біль відкладається у людському мозку. Адже біль – це інформація, яку людина здатна запам’ятати. На медичній мові явище, коли больовий подразник уже відсутній, але людина продовжує відчувати біль, називається феноменом центральної сенситизації. Це як вчитися грати на піаніно: спочатку ми задумуємось над кожною нотою і кожною клавішею, а потім наш мозок запам’ятовує нотні комбінації і процес гри відбувається рефлекторно.

«Лікуючи різні больові синдроми (у спині, хребті тощо), нейрохірурги звертають увагу на психологічний стан пацієнта. Якщо цього не зробити, то операція людині, страждаючій на депресію, може виявитися не результативною»

У випадках, коли пацієнт перебуває в стані депресії, відчуття ним стандартних подразників, які здоровою людиною не сприймалися б як больові, дуже загострюється та може розцінюватися як біль. Лікуючи різні больові синдроми (у спині, хребті тощо), нейрохірурги звертають увагу на психологічний стан пацієнта. Якщо цього не зробити, то операція людині, страждаючій на депресію, може виявитися не результативною.

Якщо хірургічне втручання не є екстреним, ми радимося з колегами – психіатрами і неврологами, і у випадку наявності депресії у пацієнта ініціюємо відкладення операції.

Про емоційне вигоряння, ангелів і демонів професії

Емоційне вигоряння може настигнути лише тих лікарів, які не розуміють, чому вони прийшли в медицину. Якщо людина зробила це виключно заради грошей, достатку – свого та своєї сім’ї, то рано чи пізно професія перестане бути для неї цікавою й настане емоційне вигоряння. Мені цей стан не знайомий. Не уявляю, як можна «перегоріти», якщо любиш свою справу, живеш нею?

«Я, як лікар-нейрохірург, служу іншим, але моя професія – це одночасно і моє хобі. Хтось любить грати в футбол, хтось любить стрибати з парашутом, а я люблю порсатися у людському мозку»

Я, як лікар-нейрохірург, служу іншим, але моя професія – це одночасно і моє хобі. Хтось любить грати в футбол, хтось любить стрибати з парашутом, а я люблю порсатися у людському мозку. Не думаю, що власним хобі можна насититися настільки, щоб це мало наслідком емоційне вигоряння.

Рівень стресу нейрохірурга завжди залежить від результатів його роботи. Про нейрохірургію кажуть: «Neurosurgery is art with very high heights and very low lows («Нейрохірургія – це мистецтво з дуже високими вершинами і дуже глибокими низинами», — Ред.).

«У нашій професії так: якщо результат лікування добрий, нейрохірург для пацієнтів — бог, якщо щось пішло не так – демон»

У нашій професії так: якщо результат лікування добрий, нейрохірург для пацієнтів — бог, якщо щось пішло не так – демон. Якщо лікар рятує життя пацієнта, йому у буквальному розумінні цілують руки. В такі моменти лікарі відчувають задоволення на рівні наркотичного. Якщо ж трапляються післяопераційні ускладнення, то все перевертається з ніг на голову: і пацієнт, і його рідні звинувачують лікаря в каліцтві рідної людини.

Читайте по темі:
Профессор нейропсихологии о том, что происходит с мозгом и телом при нехватке сна

Neurosurgeons: life style 

Тривалість мого робочого тижня становить 80 годин. У відпустці я не був років п’ять, якщо не більше. Звичайно, такий стиль життя і такий робочий графік відображається на сім’ї. Моя дружина якось сказала: «Коли виховуєш дитину і твій чоловік – нейрохірург, то відчуваєш себе матір’ю-одиначкою».

«За великим рахунком, я не потребую вихідних. Все, що мені часом потрібно, — це гарно виспатися»

Люди, які хочуть стати нейрохірургами, мають розуміти, що вони будуть рабами професії. Але якщо людина любить свою справу, важко їй не буде. За великим рахунком, я не потребую вихідних. Все, що мені часом потрібно, — це гарно виспатися. Найкращим відпочинком вважаю поїздку на стажування. А от лежати на пляжі та просто засмагати – не моє: через годину-дві вже стає сумно.

Харчуюсь я (як, мабуть, і усі нейрохірурги) не дуже добре. На сніданок здебільшого вживаю гранолу, протягом дня можу перехопити якийсь бутерброд, увечері намагаюсь поїсти повноцінно, але це не завжди вдається. Іноді можу перекусити тим, чим пригощають пацієнти: тортом чи фруктами. До речі, я не розумію, чому більшість пацієнтів думають, що лікарям треба дарувати коньяк. Адже більшість нормальних медиків взагалі не вживають алкоголь, або вживають дозовано.

«Нейрохірурги в основному запам’ятовують не успішні операції, а ті, після яких у пацієнтів виникали певні ускладнення»

Про складні клінічні випадки

Нейрохірурги в основному запам’ятовують не успішні операції, а ті, після яких у пацієнтів виникали певні ускладнення. Навіть якщо операція була надзвичайно складна, але пройшла гладко, навряд чи вона відкладеться у мозку лікаря.

Свого часу один поважний і досвідчений нейрохірург сказав мені: «Коли  оперуєш на мозку, може бути тільки два хороших результати. Перший – це відсутність будь-якого неврологічного дефіциту після операції. Другий смерть пацієнта». Дійсно, будь-який інший сценарій — коли якась окрема частина людського мозку перестає функціонувати – це жах і велика катастрофа.

У моїй голові вже рік крутиться один випадок. Ми з колегами робили операцію чоловіку з видалення пухлини на головному мозку. Це була аденома гіпофіза. Цікавим є той факт, що пухлина не була технічно складною. Після операції пацієнт прокинувся при свідомості і здавалося, що все пройшло добре. Однак через 1,5-2 години ми побачили, що свідомість чоловіка знижується: довелось провести екстрену комп’ютерну томографію, результати якої виявили обширний крововилив в мозок. Довелося робити повторну операцію та видаляти гематому. Чоловік отримав усі нейрохірургічні ускладнення, які тільки міг мати – назальну лікворею, менінгіт, до яких згодом приєдналася пневмонія, ішемічний інсульт, ендокринні розлади, нецукровий діабет. Пацієнт стійко переніс усі існуючі ускладнення (ми навіть виписали його додому через 2 місяці лікування!), але невдовзі сталися інші ускладнення і він, на жаль, помер.

Найскладніше для нейрохірурга – це невизначеність: коли не знаєш, де допустився помилки і як діяти в майбутньому, аби такі випадки не повторювались. Адже одна справа, коли лікар чітко розуміє, що припустився помилки, яка мала наслідком післяопераційні ускладнення. Інша річ – коли він наче зробив усе правильно, а наслідки виявились непередбачуваними. Це проблема і це завжди психологічна травма для нейрохірурга.

 «Кожну складну операцію, як і нейрохірургію в цілому, я розглядаю як похід у Гімалаї. І цей похід пацієнт має осилити сам»

Про філософію нейрохірургії

Кожну складну операцію, як і нейрохірургію в цілому, я розглядаю як похід у Гімалаї. І цей похід пацієнт має осилити сам. Лікар є лише провідником — тим, хто скеровує пацієнта, допомагає та підтримує його, але не несе на плечах. Якщо пацієнт адекватний і тверезо оцінює всі ризики, він у тандемі з лікарем пройде цей «гімалайський» маршрут. Якщо ж пацієнт не розуміє, куди прямує, це суттєво ускладнює ситуацію. До речі, перед кожною операцією я проводжу аналіз на предмет того, з яким пацієнтом матиму справу.

Трапляються випадки, коли людина настільки не адекватна, що мені не хочеться йти з нею «в похід», хочеться, щоб вона віднайшла для себе іншого провідника.

Читайте по темі:

Професія з крилами: найцікавіше про стиль життя стюардес устами екс-бортпровідниці Анни Загарія

Особливості роботи з онкохворими

Пацієнти, котрі мають онкозахворювання, потребують спеціального підходу з боку лікарів. Медицина пострадянського зразка, на жаль, такому підходу не вчила: студентам в університеті казали, що пацієнтів не слід прямо сповіщати про реальний стан речей, про те, що їм залишилося жити лічені місяці або тижні.

У США підхід протилежний. Американський лікар прямо скаже пацієнту: «Очевидно, що ви можете померти через півроку. Але є певні методи, які дозволяють подовжити ваше життя на певний період часу». Але він це скаже на основі точного діагнозу і конкретних статистичних даних – скаже лише тоді, коли буде цілком упевнений в озвученому для пацієнта прогнозі.

Я вважаю такий підхід правильним, прогресивним і справедливим. Звісно, нейрохірурги мають піклуватися, в тому числі, і про психологічний стан пацієнта, але не слід забувати, що хвора людина може мати купу невирішених справ. Можливо, онкохворому треба вирішити питання з оформленням спадку, скласти заповіт, можливо, він захоче з кимось помиритись, налагодити стосунки…

За роки медичної практики мені не раз доводилося мати відверті розмови з онкохворими людьми. У переважній більшості випадків пацієнти були вдячні мені за відвертість й окреслення реальної картини їх хвороби.

 Самоосвіта: must have 

Якщо нейрохірург хоче бути професіоналом своєї справи, він повинен володіти величезним спектром теоретичних знань, регулярно читати спеціалізовану літературу, й виділяти на це мінімум годину часу щоденно.

Особисто я постійно намагаюся наслідувати топових американських нейрохірургів, адже саме з США бере початок сучасна нейрохірургія і саме з цією країною я співробітничаю для того, аби бути в курсі усіх тенденцій та новин галузі.

Справа  в тому, що в Україні відсутнє таке навчання, яке називається кадавер-курсом (Відпрацювання того чи іншого хірургічного доступу на трупах, — Ред.). Це є величезною проблемою як для лікарів, так і для галузі в цілому. Американські медики перед тим, як робити певні хірургічні операції на людському мозку, мають змогу відточити свої навички й довести їх до ідеалу, тренуючись на трупах. Для цього в країні створені спеціальні лабораторії та ціла система, яка дає змогу людині віддати своє тіло на розсуд науки.

Робота з трупами – це інколи страшно й навіть моторошно, але знання і навики, які отримує завдяки цьому нейрохірург, безцінні.  Оскільки в Україні такої можливості немає, медики мусять їздити навчатися за кордон. Але зазначене навчання дуже дороге: вартість триденного кадавер-курсу складає близько тисячі євро — це без урахування перельоту, харчування та проживання.

От скільки коштує крута нейрохірургія. Витрати на такі поїздки сплачують або спонсори, або лікар з власної кишені. Держава відвідування подібних заходів не фінансує.

Про гроші й ахілесову п’яту нейрохірургії 

У медицині, як і в будь-якій іншій галузі, існує прямий зв’язок між рівнем професіоналізму працівника та рівнем його заробітної плати: гарний лікар буде і гарно заробляти. Якщо людина – класний спеціаліст, вона не матиме проблем з грошима.  Доходи українських лікарів – прекрасні. А ті, хто стверджують протилежне, нехай замисляться над рівнем свого професіоналізму.

Звичайно, є виключення, але в цілому я не бачу проблеми стосовно рівня оплати праці лікарів, принаймні — нейрохірургів.  Хотілося б тільки, щоб ці доходи були офіційними. Проблема галузі — в іншому. Нейрохірурги мають обмежену можливість займатися якісною самоосвітою (передусім через її вартість). Крім того, галузь є юридично не захищеною. Що це означає? Уявімо ситуацію: пацієнт отримав післяопераційні ускладнення, і сталося це не через лікарську помилку. Так от, у випадку, коли хворий чи його рідні позиватимуться до суду, тим більше, якщо вони матимуть певні зв’язки у цій установі (а ми знаємо, що українська судова система – далека від досконалості), це може створити для нейрохірурга колосальні проблеми.

Чинні профільні закони не захищають лікарів. Погіршує ситуацію і той факт, що в українських нейрохірургів відсутня можливість застрахувати свою практику на випадок настання ускладнень у пацієнтів, як це відбувається у провідних країнах світу. 

Лікарський цинізм та деформація особистості

Найбільша деформація особистості нейрохірургів полягає в тому, що рано чи пізно класний спеціаліст стикається з зірковою хворобою. Якщо випадків, коли пацієнти цілують лікарю руки й вважають його богом, дуже багато, нейрохірург перетворюється в неадекватну особистість, починає нести себе вище за інших. Змінюється поведінка, людина, як-то кажуть, літає у небесах. Сама вона може цього і не помічати, але таке перетворення одразу кидається в очі колегам, членам сім’ї.

«Цинізм, без сумніву, притаманний лікарям. Приміром, коли моя дружина хворіє на бронхіт, я на це взагалі не звертаю уваги, адже не вважаю це захворювання серйозним»

Я спостерігаю зіркову хворобу серед деяких старших колег, і явище це не рідкісне. Вважаю, що лікарі мають вчасно «спускатися на землю», знімати рожеві окуляри й розуміти, що вони — такі самі люди, як і усі інші. Років через 10 я й сам всерйоз задумаюсь над тим, як уникнути зіркової хвороби. Цинізм, без сумніву, притаманний лікарям. Приміром, коли моя дружина хворіє на бронхіт, я на це взагалі не звертаю уваги, адже не вважаю це захворювання серйозним. Вона, звісно, ображається… А от анекдотів на медичну тематику, специфічних жартів в операційній, жартів на предмет життя та смерті я не люблю і не терплю. 

Про сприйняття суспільством лікарів 

На українському телебаченні дуже часто показують сюжети про так звану «білу халатність». Не розумію, який message несуть такі передачі. Мабуть, за цим стоїть бажання дати глядачу штучно створену сенсацію. Дійсно, трапляються випадки, коли лікарів треба гнати в шию з професії (і таких випадків немало), але чи слід створювати негативний імідж усім іншим лікарям?!

«Ми маємо розуміти, що якщо у суспільстві буде негативне відношення до медиків, це призведе до відтоку кращих кадрів за кордон»

Ми маємо розуміти, що якщо у суспільстві буде негативне відношення до медиків, це призведе до відтоку кращих кадрів за кордон. Тому слід задуматись: чи є лікарі дійсно найбільшими ворогами українців, чи краще не підміняти поняття, не маніпулювати фактами, а освітлювати такі важливі речі як реформи, корупція тощо. Українці мають розуміти, що кожен лікар, перед тим як стати справжнім професіоналом своєї справи, витратила багато років на навчання в медичному університеті, потім ще 7-10 років працювала в лікарні по 80 годин на тиждень, займалася самоосвітою й вкладала в це не малі власні кошти.

Пройшовши увесь цей шлях, лікар не захоче постійно чути від суспільства, що він «поганий», а якщо чутиме, то швидко поїде працювати за кордон. Тож якщо українці хочуть мати якісну медицину, вони повинні поважати і шанувати лікарів.

Реклама

Trending

Все материалы сайта и журнала PROMAN Ukraine защищены украинскими и международными законами о соблюдении авторских прав. Любое использование материалов журнала возможно лишь после согласования с редакцией. При использовании материалов с сайта proman.com.ua прямая открытая гиперссылка на ресурс не ниже второго абзаца текста обязательна