Известный молодой украинский нейрохирург Игорь Игоревич Курилец откровенно рассказал о тонкостях своей профессии, тайнах человеческого мозга и ахиллесовой пяте нейрохирургии.

PROMAN Ukraine продолжает рубрику, в которой знакомит своих читателей с яркими представителями различных профессий, живущих и работающих в украинских городах. Говорят, что все профессии — от людей, только педагоги, судьи и врачи — от бога. А еще говорят, что медики — это философы, ведь нет разницы между мудростью и медициной; что от врачей требуют чуда, а когда оно происходит, никто не удивляется…

Несмотря на свой молодой возраст (Игорю Курильцу всего 30 лет), за его плечами — восьмилетняя медицинская практика и более пятисот проведенных нейрохирургических операций. На данный момент врач работает в Международном центре нейрохирургии, продолжительность его рабочей недели составляет 80 часов, и он уже забыл о таком понятии как отпуск. И, несмотря на плотный график и повышенное психологическое напряжение, он получает сплошное удовольствие от профессии, постоянно занимается самообразованием, знакомясь с опытом топовых американских нейрохирургов, и призывает украинцев быть благоразумными, а именно — уважать врачей. Только такой сценарий, по мнению нейрохирурга, позволит нам рассчитывать на качественную медицину.

Человеческий мозг: новинки медицинской практики

Недавно в украинской нейрохирургии произошел настоящий прорыв. В частности, речь идет о лечении эпилепсии. Если раньше эта болезнь приравнивалась к психическому заболеванию и находилась в компетенции психиатров, то сейчас подход к болезни существенно изменился: эпилепсия рассматривается как нейрофизиологическая опухоль мозга.

Современная медицина имеет все средства и возможности определять этот «больной» участок мозга, даже если визуально он выглядит как нормальный и здоровый. После операционного вмешательства — удаления эпилептогенного участка мозга, человек получает все шансы навсегда вылечиться от эпилепсии.

Подобные операции уже проводятся украинскими нейрохирургами, и процент пациентов, которые излечиваются от недуга, стремительно растет. Пока рано говорить о выходе Украины на лидирующие позиции в лечении этого заболевания, но в ближайшие 5-7 лет наше государство значительно продвинется в этом направлении.

Читайте по теме:
Професія з крилами: найцікавіше про стиль життя стюардес устами екс-бортпровідниці Анни Загарія

Психосоматика: боль как память

Известный факт: мысли и психологический настрой человека влияют на его способность к излечимости. Особенно ярко психосоматика проявляется тогда, когда речь идет о лечении боли.

Длительная (хроническая) боль откладывается в человеческом мозге. Ведь боль — это информация, которую человек способен запомнить. На медицинском языке явление, когда болевой раздражитель уже отсутствует, но человек продолжает чувствовать боль, называется феноменом центральной сенситизации. Это как учиться играть на пианино: сначала мы задумываемся над каждой нотой и каждой клавишей, а затем наш мозг запоминает нотные комбинации и процесс игры происходит рефлекторно.

«Излечивая различные болевые синдромы (в спине, позвоночнике и т.д.), нейрохирурги обращают внимание на психологическое состояние пациента. Если этого не сделать, то операция для человека, страдающего депрессией, может оказаться не результативной»

В случаях, когда пациент находится в состоянии депрессии, восприятии им стандартных раздражителей, которые здоровым человеком не воспринимались бы как болевые, очень обостряется и может расцениваться как боль. Излечивая различные болевые синдромы (в спине, позвоночнике и т.д.), нейрохирурги обращают внимание на психологическое состояние пациента. Если этого не сделать, то операция для человека, страдающего депрессией, может оказаться не результативной.

Если хирургическое вмешательство не является экстренным, мы советуемся с коллегами — психиатрами и неврологами, и в случае наличия депрессии у пациента инициируем перенос операции.

«Каждую сложную операцию, как и нейрохирургию в целом, я рассматриваю как поход в Гималаи. И этот поход пациент должен осилить сам».

О философии нейрохирургии

Каждую сложную операцию, как и нейрохирургию в целом, я рассматриваю как поход в Гималаи. И этот поход пациент должен осилить сам. Врач является лишь проводником — тем, кто направляет пациента, помогает и поддерживает его, но не несет на плечах. Если пациент адекватен и трезво оценивает все риски, он в тандеме с врачом пройдет этот «гималайский» маршрут. Если же пациент не понимает, куда направляется, это существенно усложняет ситуацию.

Кстати, перед каждой операцией я провожу анализ на предмет того, с каким пациентом буду иметь дело. Бывают случаи, когда человек настолько неадекватен, что мне не хочется идти с ним «в поход». Хочется, чтобы он нашел для себя другого проводника.

Об эмоциональном выгорании, ангелах и демонах профессии

Эмоциональное выгорание может настичь только тех врачей, которые не понимают, почему они пришли в медицину. Если человек сделал это исключительно ради денег, достатка — своего и своей семьи, то рано или поздно профессия перестанет быть для него интересной и наступит эмоциональное выгорание. Мне это состояние не знакомо. Не представляю, как можно «перегореть», если любишь свое дело, живешь ним?

«Я, как врач-нейрохирург, служу другим, но моя профессия — это одновременно и мое хобби. Кто-то любит играть в футбол, кто-то любит прыгать с парашютом, а я люблю колупаться в человеческом мозге»

Я, как врач-нейрохирург, служу другим, но моя профессия — это одновременно и мое хобби. Кто-то любит играть в футбол, кто-то любит прыгать с парашютом, а я люблю колупаться в человеческом мозге. Не думаю, что собственным хобби можно насытиться настолько, чтобы это привело к эмоциональному выгоранию.

Уровень стресса нейрохирурга всегда зависит от результатов его работы. О нейрохирургии говорят: «Neurosurgery is art with very high heights and very low lows (« Нейрохирургия — это искусство с очень высокими вершинами и очень глубокими низинами», — Ред.).

В нашей профессии так: если результат лечения хороший, нейрохирург для пациентов — бог, если что-то пошло не так — демон. Если врач спасает жизнь пациента, ему в буквальном смысле целуют руки. В такие моменты врачи испытывают удовольствие, сравнимое с наркотическим. Если же случаются послеоперационные осложнения, то все переворачивается с ног на голову: и пациент, и его родные обвиняют врача в увечье родного человека.

Читайте по теме:
Как прокачать свой мозг: проверенные способы стимулировать умственную деятельность

Neurosurgeons: life style

Продолжительность моей рабочей недели — 80 часов. В отпуске я не был лет пять, если не больше. Конечно, такой стиль жизни и такой рабочий график сказываются на семье. Моя жена как-то сказала: «Когда воспитываешь ребенка и твой муж — нейрохирург, то чувствуешь себя матерью-одиночкой».

Люди, которые хотят стать нейрохирургами, должны понимать, что они будут рабами профессии. Но если человек любит свое дело, трудно ему не будет. По большому счету, я не нуждаюсь в выходных. Все, что мне порой нужно, — это хорошо выспаться. Лучшим отдыхом считаю поездку на стажировку. А вот лежать на пляже и просто загорать — не мое: через час-два уже становится грустно.

Питаюсь я (как, вероятно, и все нейрохирурги) не очень хорошо. На завтрак в основном — гранола, в течение дня могу перехватить какой-то бутерброд, вечером стараюсь поесть полноценно, но это не всегда удается. Иногда могу перекусить тем, чем угощают пациенты: тортом или фруктами. Кстати, я не понимаю, почему большинство пациентов полагают, что врачам надо дарить коньяк. Ведь большинство нормальных медиков вообще не употребляют алкоголь, или употребляют дозировано.

О сложных клинических случаях

Нейрохирурги в основном запоминают не успешные операции, а те, после которых у пациентов возникали определенные сложности. Даже если операция была чрезвычайно сложная, но прошла гладко, вряд ли она отложится в мозгу врача.

В свое время один почтенный и опытный нейрохирург сказал мне: «Когда оперируешь на мозге, может быть только два хороших результатах. Первый — это отсутствие какого-либо неврологического дефицита после операции. Второй — смерть пациента». Действительно, любой другой сценарий — когда какая-то отдельная часть человеческого мозга перестает функционировать — это ужас и большая катастрофа.

В моей голове уже год крутится один случай. Мы с коллегами проводили операцию мужчине по удалению опухоли на головном мозге. Это была аденома гипофиза. Интересен тот факт, что опухоль не была технически сложной. После операции пациент проснулся в сознании, и, казалось, что все прошло хорошо. Однако через полтора-два часа мы увидели, что сознание человека снижается: пришлось провести экстренную компьютерную томографию, результаты которой показали обширное кровоизлияние в мозг. Пришлось делать повторную операцию и удалять гематому. Мужчина получил все нейрохирургические осложнения, которые только мог — назальную ликворею, менингит, к которым впоследствии присоединилась пневмония, ишемический инсульт, эндокринные расстройства, не сахарный диабет. Пациент стойко перенес все существующие осложнения (мы даже выписали его домой через 2 месяца лечения!), но вскоре произошли другие осложнения и он, к сожалению, умер.

Самое сложное для нейрохирурга — это неопределенность: когда не знаешь, где допустил ошибку и как действовать в будущем, чтобы такие случаи не повторялись. Ведь одно дело, когда врач четко понимает, что допустил ошибку, которая привела к послеоперационным осложнениям. Другое — когда он как сделал все правильно, а последствия оказались непредсказуемыми. Это проблема и это всегда психологическая травма для нейрохирурга.

Особенности работы с онкобольными

Пациенты, страдающие онкозаболеваниями, требуют специальный подход со стороны врачей. Медицина постсоветского образца, к сожалению, такому не учила: студентам в университете говорили, что пациентам не следует прямо сообщать о реальном положении вещей, о том, что им осталось жить считанные месяцы или недели.

В США подход противоположный. Американский врач прямо скажет пациенту: «Очевидно, что вы можете умереть через полгода. Но есть определенные методы, позволяющие продлить вашу жизнь на определенный период времени». Но он это скажет на основе точного диагноза и конкретных статистических данных. Скажет только тогда, когда будет полностью уверен в озвученном для пациента прогнозе.

Считаю такой подход правильным, прогрессивным и справедливым. Конечно, нейрохирурги должны заботиться, в том числе, и о психологическом состоянии пациента, но не следует забывать, что больной человек может иметь кучу нерешенных дел. Возможно, онкобольному нужно решить вопрос с оформлением наследства, составить завещание, возможно, он захочет с кем-то помириться, наладить отношения …

За годы медицинской практики мне не раз приходилось откровенно разговаривать с онкобольными людьми. В подавляющем большинстве случаев пациенты были благодарны мне за откровенность и описание реальной картины их болезни.

Самообразование: must have

Если нейрохирург хочет быть профессионалом своего дела, он должен обладать огромным спектром теоретических знаний, регулярно читать специализированную литературу, и выделять на это минимум час времени ежедневно.

Лично я постоянно пытаюсь равняться на топовых американских нейрохирургов, ведь именно из США берет начало современная нейрохирургия, и именно с этой страной я сотрудничаю для того, чтобы быть в курсе всех тенденций и новостей отрасли.

Дело в том, что в Украине отсутствует обучение, называющееся кадавер-курсом (Отработка того или иного хирургического доступа на трупах, — Ред.). Это – огромная проблема как для врачей, так и для отрасли в целом. Американские медики перед тем, как делать определенные хирургические операции на человеческом мозге, могут отточить свои навыки и довести их до идеала, тренируясь на трупах. Для этого в стране созданы специальные лаборатории и целая система, которая позволяет человеку отдать свое тело науке. Работа с трупами — это иногда страшно даже жутко, но знания и навыки, которые получает благодаря этому нейрохирург, бесценны.

Поскольку в Украине такой возможности нет, медики должны ездить учиться за границу. Но указанное обучение очень дорогое: стоимость трехдневного кадавер-курса составляет около тысячи евро — это без учета перелета, питания и проживания. Вот сколько стоит крутая нейрохирургия. Оплачивают такие поездки или спонсоры, или врач из собственного кармана. Государство посещения подобных мероприятий не финансирует.

О деньгах и «ахиллесовой пяте» нейрохирургии

В медицине, как и в любой другой отрасли, существует прямая связь между уровнем профессионализма работника и уровнем его заработной платы: хороший врач будет и хорошо зарабатывать. У классного специалиста не будет проблем с деньгами.

Доходы украинских врачей — прекрасные. А те, кто утверждают обратное, пусть задумаются над уровнем своего профессионализма. Конечно, есть исключения, но в целом я не вижу проблемы относительно уровня оплаты труда врачей, по крайней мере — нейрохирургов. Хотелось бы только, чтобы эти доходы были официальными.

Проблема отрасли — в другом. Нейрохирурги имеют ограниченную возможность заниматься качественным самообразованием (прежде всего из-за его стоимости). Кроме того, отрасль не является юридически защищенной. Что это значит? Представим ситуацию: пациент получил послеоперационные осложнения, и произошло это не из-за врачебной ошибки. Так вот, в случае, если больной или его родственники подадут в суд, тем более, если они будут иметь определенные связи в этом учреждении (а мы знаем, что украинская судебная система — далека от совершенства), это может создать для нейрохирурга колоссальные проблемы. Действующие профильные законы не защищают врачей. Усугубляет ситуацию и тот факт, что у украинских нейрохирургов отсутствует возможность застраховать свою практику на случай появления осложнений у пациентов, как это происходит в ведущих странах мира.

Врачебный цинизм и деформация личности

Наибольшая деформация личности нейрохирургов заключается в том, что рано или поздно классный специалист сталкивается со звездной болезнью. Если случаев, когда пациенты целуют врачу руки и считают богом, очень много, нейрохирург превращается в неадекватную личность, начинает ставить себя выше других. Меняется поведение, человек, как говорится, летает в облаках. Сам он может этого и не замечать, но такая метаморфоза сразу бросается в глаза коллегам, членам семьи.

«Цинизм, несомненно, присущ врачам. К примеру, когда моя жена болеет бронхитом, я на это вообще не обращаю внимания, ведь не считаю это заболевание серьезным»

Я наблюдаю звездную болезнь у некоторых старших коллег, и явление это не редкое. Считаю, что врачи должны вовремя «спускаться на землю», снимать розовые очки и понимать, что они — такие же люди, как и все остальные. Лет через 10 я и сам всерьез задумаюсь над тем, как избежать звездной болезни.

Цинизм, несомненно, присущ врачам. К примеру, когда моя жена болеет бронхитом, я на это вообще не обращаю внимания, ведь не считаю это заболевание серьезным. Она, конечно, обижается … А вот анекдотов на медицинскую тематику, специфических шуток в операционной, шуток относительно жизни и смерти я не люблю и не терплю.

О восприятии врачей обществом

На украинском телевидении очень часто показывают сюжеты о так называемой «белой халатности». Не понимаю, какой message несут такие передачи. Видимо, за этим стоит желание дать зрителю искусственно созданную сенсацию.

«Мы должны понимать, что если в обществе будет негативное отношение к медикам, это приведет к оттоку лучших кадров за границу»

Действительно, бывают случаи, когда врачей надо гнать в шею из профессии (и таких случаев немало), но следует ли создавать отрицательный имидж всем другим врачам ?! Мы должны понимать, что если в обществе будет негативное отношение к медикам, это приведет к оттоку лучших кадров за границу. Поэтому стоит задуматься: действительно ли врачи – самые большие враги украинцев? Или лучше не подменять понятия, не манипулировать фактами, а освещать такие важные вещи как реформы, коррупция и тому подобное.

Украинцы должны понимать, что каждый врач, перед тем как стать настоящим профессионалом своего дела, потратил много лет на обучение в медицинском университете, затем еще 7-10 лет работал в больнице по 80 часов в неделю, занимался самообразованием и вкладывал в это немалые собственных средств. Пройдя весь этот путь, врач не захочет постоянно слышать от общества, что он «плохой», а если услышит, быстро уедет работать за границу. Поэтому если украинцы хотят иметь качественную медицину, они должны уважать врачей.

Відомий молодий український нейрохірург Ігор Ігорович Курілець відверто розповів про тонкощі своєї професії, таємниці людського мозку та ахілесову п’яту нейрохірургії.

Proman Ukraine продовжує рубрику, у якій знайомить своїх читачів з яскравими представниками різних професій, котрі живуть та працюють в українських містах. Кажуть, що усі професії – від людей, лише педагоги, судді та лікарі – від бога. А ще кажуть, що медики – це філософи, адже немає різниці між мудрістю та медициною; що від лікарів вимагають дива, а коли воно стається, то ніхто не дивується…

Не дивлячись на свій молодий вік (Ігорю Курільцю лише 30 років), за його плечима – восьмирічна медична практика та більше п’ятиста проведених нейрохірургічних операцій. На разі лікар працює в Міжнародному центрі нейрохірургії, тривалість його робочого тижня складає 80 годин і він уже забув про таке поняття як відпустка. Та попри шалений графік й підвищене психологічне навантаження, він отримує суцільне задоволення від професії, постійно займається самоосвітою, знайомлячись з досвідом топових американських нейрохірургів, та закликає українців бути розсудливими, а саме — шанувати й поважати лікарів. Лише такий сценарій, на думку нейрохірурга, дозволить нам розраховувати на якісну медицину.

                       Ігор Курілець з донечкою

Людський мозок: новинки медичної практики

Нещодавно в українській нейрохірургії стався справжній прорив. Зокрема, мова йде про лікування епілепсії. Якщо раніше ця хвороба прирівнювалась до психічного захворювання і належала до компетенції психіатрів, то на разі підхід до хвороби суттєво змінився: епілепсія розглядається як нейрофізіологічна пухлина мозку.

Сучасна медицина має усі засоби та можливості виявляти цю «хвору» ділянку мозку, навіть якщо візуально вона виглядає як нормальна та здорова. Після операційного втручання – видалення епілептогенної ділянки мозку, людина має усі шанси назавжди вилікуватися від епілепсії.

Такі операції вже проводяться українськими нейрохірургами, і відсоток пацієнтів, котрі виліковуються, стрімко зростає. Поки що рано говорити про зайняття Україною лідируючих позицій в лікуванні цього захворювання, але в найближчі 5-7 років наша держава значно просунеться в цьому напрямку.

Читайте по темі:
Нейробиолог рассказал, как «прошить» мозг на ошеломляющий успех

Психосоматика: біль як пам’ять

Усім відомий факт, що думки та психологічний настрій людини впливають на її здатність до виліковності. Особливо яскраво психосоматика проявляється, коли мова йде про лікування болю.

Тривалий (хронічний) біль відкладається у людському мозку. Адже біль – це інформація, яку людина здатна запам’ятати. На медичній мові явище, коли больовий подразник уже відсутній, але людина продовжує відчувати біль, називається феноменом центральної сенситизації. Це як вчитися грати на піаніно: спочатку ми задумуємось над кожною нотою і кожною клавішею, а потім наш мозок запам’ятовує нотні комбінації і процес гри відбувається рефлекторно.

«Лікуючи різні больові синдроми (у спині, хребті тощо), нейрохірурги звертають увагу на психологічний стан пацієнта. Якщо цього не зробити, то операція людині, страждаючій на депресію, може виявитися не результативною»

У випадках, коли пацієнт перебуває в стані депресії, відчуття ним стандартних подразників, які здоровою людиною не сприймалися б як больові, дуже загострюється та може розцінюватися як біль. Лікуючи різні больові синдроми (у спині, хребті тощо), нейрохірурги звертають увагу на психологічний стан пацієнта. Якщо цього не зробити, то операція людині, страждаючій на депресію, може виявитися не результативною.

Якщо хірургічне втручання не є екстреним, ми радимося з колегами – психіатрами і неврологами, і у випадку наявності депресії у пацієнта ініціюємо відкладення операції.

Про емоційне вигоряння, ангелів і демонів професії

Емоційне вигоряння може настигнути лише тих лікарів, які не розуміють, чому вони прийшли в медицину. Якщо людина зробила це виключно заради грошей, достатку – свого та своєї сім’ї, то рано чи пізно професія перестане бути для неї цікавою й настане емоційне вигоряння. Мені цей стан не знайомий. Не уявляю, як можна «перегоріти», якщо любиш свою справу, живеш нею?

«Я, як лікар-нейрохірург, служу іншим, але моя професія – це одночасно і моє хобі. Хтось любить грати в футбол, хтось любить стрибати з парашутом, а я люблю порсатися у людському мозку»

Я, як лікар-нейрохірург, служу іншим, але моя професія – це одночасно і моє хобі. Хтось любить грати в футбол, хтось любить стрибати з парашутом, а я люблю порсатися у людському мозку. Не думаю, що власним хобі можна насититися настільки, щоб це мало наслідком емоційне вигоряння.

Рівень стресу нейрохірурга завжди залежить від результатів його роботи. Про нейрохірургію кажуть: «Neurosurgery is art with very high heights and very low lows («Нейрохірургія – це мистецтво з дуже високими вершинами і дуже глибокими низинами», — Ред.).

«У нашій професії так: якщо результат лікування добрий, нейрохірург для пацієнтів — бог, якщо щось пішло не так – демон»

У нашій професії так: якщо результат лікування добрий, нейрохірург для пацієнтів — бог, якщо щось пішло не так – демон. Якщо лікар рятує життя пацієнта, йому у буквальному розумінні цілують руки. В такі моменти лікарі відчувають задоволення на рівні наркотичного. Якщо ж трапляються післяопераційні ускладнення, то все перевертається з ніг на голову: і пацієнт, і його рідні звинувачують лікаря в каліцтві рідної людини.

Читайте по темі:
Профессор нейропсихологии о том, что происходит с мозгом и телом при нехватке сна

Neurosurgeons: life style 

Тривалість мого робочого тижня становить 80 годин. У відпустці я не був років п’ять, якщо не більше. Звичайно, такий стиль життя і такий робочий графік відображається на сім’ї. Моя дружина якось сказала: «Коли виховуєш дитину і твій чоловік – нейрохірург, то відчуваєш себе матір’ю-одиначкою».

«За великим рахунком, я не потребую вихідних. Все, що мені часом потрібно, — це гарно виспатися»

Люди, які хочуть стати нейрохірургами, мають розуміти, що вони будуть рабами професії. Але якщо людина любить свою справу, важко їй не буде. За великим рахунком, я не потребую вихідних. Все, що мені часом потрібно, — це гарно виспатися. Найкращим відпочинком вважаю поїздку на стажування. А от лежати на пляжі та просто засмагати – не моє: через годину-дві вже стає сумно.

Харчуюсь я (як, мабуть, і усі нейрохірурги) не дуже добре. На сніданок здебільшого вживаю гранолу, протягом дня можу перехопити якийсь бутерброд, увечері намагаюсь поїсти повноцінно, але це не завжди вдається. Іноді можу перекусити тим, чим пригощають пацієнти: тортом чи фруктами. До речі, я не розумію, чому більшість пацієнтів думають, що лікарям треба дарувати коньяк. Адже більшість нормальних медиків взагалі не вживають алкоголь, або вживають дозовано.

«Нейрохірурги в основному запам’ятовують не успішні операції, а ті, після яких у пацієнтів виникали певні ускладнення»

Про складні клінічні випадки

Нейрохірурги в основному запам’ятовують не успішні операції, а ті, після яких у пацієнтів виникали певні ускладнення. Навіть якщо операція була надзвичайно складна, але пройшла гладко, навряд чи вона відкладеться у мозку лікаря.

Свого часу один поважний і досвідчений нейрохірург сказав мені: «Коли  оперуєш на мозку, може бути тільки два хороших результати. Перший – це відсутність будь-якого неврологічного дефіциту після операції. Другий — смерть пацієнта». Дійсно, будь-який інший сценарій — коли якась окрема частина людського мозку перестає функціонувати – це жах і велика катастрофа.

У моїй голові вже рік крутиться один випадок. Ми з колегами робили операцію чоловіку з видалення пухлини на головному мозку. Це була аденома гіпофіза. Цікавим є той факт, що пухлина не була технічно складною. Після операції пацієнт прокинувся при свідомості і здавалося, що все пройшло добре. Однак через 1,5-2 години ми побачили, що свідомість чоловіка знижується: довелось провести екстрену комп’ютерну томографію, результати якої виявили обширний крововилив в мозок. Довелося робити повторну операцію та видаляти гематому. Чоловік отримав усі нейрохірургічні ускладнення, які тільки міг мати – назальну лікворею, менінгіт, до яких згодом приєдналася пневмонія, ішемічний інсульт, ендокринні розлади, нецукровий діабет. Пацієнт стійко переніс усі існуючі ускладнення (ми навіть виписали його додому через 2 місяці лікування!), але невдовзі сталися інші ускладнення і він, на жаль, помер.

Найскладніше для нейрохірурга – це невизначеність: коли не знаєш, де допустився помилки і як діяти в майбутньому, аби такі випадки не повторювались. Адже одна справа, коли лікар чітко розуміє, що припустився помилки, яка мала наслідком післяопераційні ускладнення. Інша річ – коли він наче зробив усе правильно, а наслідки виявились непередбачуваними. Це проблема і це завжди психологічна травма для нейрохірурга.

 «Кожну складну операцію, як і нейрохірургію в цілому, я розглядаю як похід у Гімалаї. І цей похід пацієнт має осилити сам»

Про філософію нейрохірургії

Кожну складну операцію, як і нейрохірургію в цілому, я розглядаю як похід у Гімалаї. І цей похід пацієнт має осилити сам. Лікар є лише провідником — тим, хто скеровує пацієнта, допомагає та підтримує його, але не несе на плечах. Якщо пацієнт адекватний і тверезо оцінює всі ризики, він у тандемі з лікарем пройде цей «гімалайський» маршрут. Якщо ж пацієнт не розуміє, куди прямує, це суттєво ускладнює ситуацію. До речі, перед кожною операцією я проводжу аналіз на предмет того, з яким пацієнтом матиму справу.

Трапляються випадки, коли людина настільки не адекватна, що мені не хочеться йти з нею «в похід», хочеться, щоб вона віднайшла для себе іншого провідника.

Читайте по темі:

Професія з крилами: найцікавіше про стиль життя стюардес устами екс-бортпровідниці Анни Загарія

Особливості роботи з онкохворими

Пацієнти, котрі мають онкозахворювання, потребують спеціального підходу з боку лікарів. Медицина пострадянського зразка, на жаль, такому підходу не вчила: студентам в університеті казали, що пацієнтів не слід прямо сповіщати про реальний стан речей, про те, що їм залишилося жити лічені місяці або тижні.

У США підхід протилежний. Американський лікар прямо скаже пацієнту: «Очевидно, що ви можете померти через півроку. Але є певні методи, які дозволяють подовжити ваше життя на певний період часу». Але він це скаже на основі точного діагнозу і конкретних статистичних даних – скаже лише тоді, коли буде цілком упевнений в озвученому для пацієнта прогнозі.

Я вважаю такий підхід правильним, прогресивним і справедливим. Звісно, нейрохірурги мають піклуватися, в тому числі, і про психологічний стан пацієнта, але не слід забувати, що хвора людина може мати купу невирішених справ. Можливо, онкохворому треба вирішити питання з оформленням спадку, скласти заповіт, можливо, він захоче з кимось помиритись, налагодити стосунки…

За роки медичної практики мені не раз доводилося мати відверті розмови з онкохворими людьми. У переважній більшості випадків пацієнти були вдячні мені за відвертість й окреслення реальної картини їх хвороби.

 Самоосвіта: must have 

Якщо нейрохірург хоче бути професіоналом своєї справи, він повинен володіти величезним спектром теоретичних знань, регулярно читати спеціалізовану літературу, й виділяти на це мінімум годину часу щоденно.

Особисто я постійно намагаюся наслідувати топових американських нейрохірургів, адже саме з США бере початок сучасна нейрохірургія і саме з цією країною я співробітничаю для того, аби бути в курсі усіх тенденцій та новин галузі.

Справа  в тому, що в Україні відсутнє таке навчання, яке називається кадавер-курсом (Відпрацювання того чи іншого хірургічного доступу на трупах, — Ред.). Це є величезною проблемою як для лікарів, так і для галузі в цілому. Американські медики перед тим, як робити певні хірургічні операції на людському мозку, мають змогу відточити свої навички й довести їх до ідеалу, тренуючись на трупах. Для цього в країні створені спеціальні лабораторії та ціла система, яка дає змогу людині віддати своє тіло на розсуд науки.

Робота з трупами – це інколи страшно й навіть моторошно, але знання і навики, які отримує завдяки цьому нейрохірург, безцінні.  Оскільки в Україні такої можливості немає, медики мусять їздити навчатися за кордон. Але зазначене навчання дуже дороге: вартість триденного кадавер-курсу складає близько тисячі євро — це без урахування перельоту, харчування та проживання.

От скільки коштує крута нейрохірургія. Витрати на такі поїздки сплачують або спонсори, або лікар з власної кишені. Держава відвідування подібних заходів не фінансує.

Про гроші й ахілесову п’яту нейрохірургії 

У медицині, як і в будь-якій іншій галузі, існує прямий зв’язок між рівнем професіоналізму працівника та рівнем його заробітної плати: гарний лікар буде і гарно заробляти. Якщо людина – класний спеціаліст, вона не матиме проблем з грошима.  Доходи українських лікарів – прекрасні. А ті, хто стверджують протилежне, нехай замисляться над рівнем свого професіоналізму.

Звичайно, є виключення, але в цілому я не бачу проблеми стосовно рівня оплати праці лікарів, принаймні — нейрохірургів.  Хотілося б тільки, щоб ці доходи були офіційними. Проблема галузі — в іншому. Нейрохірурги мають обмежену можливість займатися якісною самоосвітою (передусім через її вартість). Крім того, галузь є юридично не захищеною. Що це означає? Уявімо ситуацію: пацієнт отримав післяопераційні ускладнення, і сталося це не через лікарську помилку. Так от, у випадку, коли хворий чи його рідні позиватимуться до суду, тим більше, якщо вони матимуть певні зв’язки у цій установі (а ми знаємо, що українська судова система – далека від досконалості), це може створити для нейрохірурга колосальні проблеми.

Чинні профільні закони не захищають лікарів. Погіршує ситуацію і той факт, що в українських нейрохірургів відсутня можливість застрахувати свою практику на випадок настання ускладнень у пацієнтів, як це відбувається у провідних країнах світу. 

Лікарський цинізм та деформація особистості

Найбільша деформація особистості нейрохірургів полягає в тому, що рано чи пізно класний спеціаліст стикається з зірковою хворобою. Якщо випадків, коли пацієнти цілують лікарю руки й вважають його богом, дуже багато, нейрохірург перетворюється в неадекватну особистість, починає нести себе вище за інших. Змінюється поведінка, людина, як-то кажуть, літає у небесах. Сама вона може цього і не помічати, але таке перетворення одразу кидається в очі колегам, членам сім’ї.

«Цинізм, без сумніву, притаманний лікарям. Приміром, коли моя дружина хворіє на бронхіт, я на це взагалі не звертаю уваги, адже не вважаю це захворювання серйозним»

Я спостерігаю зіркову хворобу серед деяких старших колег, і явище це не рідкісне. Вважаю, що лікарі мають вчасно «спускатися на землю», знімати рожеві окуляри й розуміти, що вони — такі самі люди, як і усі інші. Років через 10 я й сам всерйоз задумаюсь над тим, як уникнути зіркової хвороби. Цинізм, без сумніву, притаманний лікарям. Приміром, коли моя дружина хворіє на бронхіт, я на це взагалі не звертаю уваги, адже не вважаю це захворювання серйозним. Вона, звісно, ображається… А от анекдотів на медичну тематику, специфічних жартів в операційній, жартів на предмет життя та смерті я не люблю і не терплю. 

Про сприйняття суспільством лікарів 

На українському телебаченні дуже часто показують сюжети про так звану «білу халатність». Не розумію, який message несуть такі передачі. Мабуть, за цим стоїть бажання дати глядачу штучно створену сенсацію. Дійсно, трапляються випадки, коли лікарів треба гнати в шию з професії (і таких випадків немало), але чи слід створювати негативний імідж усім іншим лікарям?!

«Ми маємо розуміти, що якщо у суспільстві буде негативне відношення до медиків, це призведе до відтоку кращих кадрів за кордон»

Ми маємо розуміти, що якщо у суспільстві буде негативне відношення до медиків, це призведе до відтоку кращих кадрів за кордон. Тому слід задуматись: чи є лікарі дійсно найбільшими ворогами українців, чи краще не підміняти поняття, не маніпулювати фактами, а освітлювати такі важливі речі як реформи, корупція тощо. Українці мають розуміти, що кожен лікар, перед тим як стати справжнім професіоналом своєї справи, витратила багато років на навчання в медичному університеті, потім ще 7-10 років працювала в лікарні по 80 годин на тиждень, займалася самоосвітою й вкладала в це не малі власні кошти.

Пройшовши увесь цей шлях, лікар не захоче постійно чути від суспільства, що він «поганий», а якщо чутиме, то швидко поїде працювати за кордон. Тож якщо українці хочуть мати якісну медицину, вони повинні поважати і шанувати лікарів.

Неброская, но очень дорогая одежда, автомобили среднего класса, страсть к недвижимости и путешествиям – основатель Facebook Марк Цукерберг, чье личное состояние оценивается в 70 миллиардов долларов, инвестирует огромные средства в образовательные программы и медицинские исследования.

После скандала, связанного с утечкой персональных данных пользователей Facebook и возможном влиянии этого факта на итог президентских выборов в США, личное состояние основателя социальной сети Марка Цукерберга, который в начале этой недели выступил перед специальной комиссией Конгресса, сократилось примерно на 5 миллиардов долларов. Впрочем, и сейчас Цукерберг, владеющий около 400 миллионов акций Facebook, «стоит» около 70 миллиардов «вечнозеленых», занимая шестое место в списке самых богатых людей мира.

Впрочем, складывается такое впечатление, деньги не особо интересуют предпринимателя – вместе со своей супругой Присциллой Чан Марк жертвует огромные средства на благотворительность и планирует и вовсе раздать все свое состояние.

Издание Business Insider – о том, как тратит свои деньги 33-летний миллиардер.

В мае 2012 года, спустя восемь лет после основания, Facebook дебютировал на Нью-Йоркской фондовой бирже. В то время это было крупнейшее технологическое IPO в истории.

Начиная с 2012-го, личное состояние Цукерберга ежегодно росло в среднем на 9 миллиардов долларов.

Читайте по теме:
Советы и бизнескейсы от Василия Хмельницкого: «Нам надо научиться плавать в холодной воде при сильном ветре и большой волне»

Несмотря на свой статус одного из самых богатых людей мира, Марк вместе со своей супругой Присциллой Чан и двумя маленьким дочерьми ведут достаточно скромный образ жизни.

Как и многие другие харизматичные личности Силиконовой долины, Цукерберг держит стиль. Впрочем, все его простые на первый взгляд футболки и толстовки – изделия известных брендов и стоят намного дороже, чем выглядят. Иногда сотни и даже тысячи долларов.

Цукерберг ездит на относительно недорогих автомобилях. Его видели за рулем Acura TSX, хэтчбеке Volkswagen и Honda Fit. Каждый из автомобилей стоит около 30 тысяч долларов.

Но есть одна вещь, за которую основатель Facebook готов платить и платит – недвижимость. В мае 2011 года он купил дом площадью 1,5 тысячи квадратных метров, который оснастил спроектированной на заказ системой интеллектуального управления, стоимостью около 7 миллионов долларов.

В следующем году Цукерберг начал скупать участки вокруг своего дома, потратив более 30 миллионов долларов на приобретение четырех домов.

Марк также владеет таунхаусом в Сан-Франциско. Он купил дом площадью более 1,5 квадратных метров и потратил на его реконструкцию более миллиона долларов.

Читайте по теме
Facebook собирала данные о телефонных разговорах юзеров, а Джобс предупреждал Цукерберга

В 2014 году список недвижимости миллиардера пополнился двумя объектами на тихоокеанском острове Кауаи, общей стоимостью в 100 миллионов долларов.

Кажется, Цукерберг много путешествует ради удовольствия. Но когда он путешествует, Facebook приходится платить. Сообщается, что расходы связанные с безопасностью и поездками Марка в 2015-м году, стоили компании около пяти миллионов долларов.

Вполне вероятно, в прошлом году эти расходы были еще больше, учитывая, что Цукербер летом пересек всю Америку, поставив цель посетить каждый штат. Во время своего турне основатель Facebook встречался с бывшими наркоманами, работал на сборочной линии завода Ford, побывал в гостях у военных.

Но все же это лишь маленькие слабости Цукерберга, ведь, судя по всему, его главная цель – отдать свои деньги, а не потратить их. К примеру, Марк присоединился к филантропической кампании Giving Pledge, поддержав инициативу Билла Гейтса, Уоррена Баффета и более 100 других миллиардеров, пообещавших раздать свое богатство. Сам Цукерберг планирует до конца жизни продать 99% своих акций Facebook.

В сентябре прошлого года Цукерберг заявил, что планирует продать от 35 до 75 миллионов акций в течение следующих 18 месяцев на общую сумму от 6 до 12 миллиардов долларов, дабы поддержать благотворительный фонд своей супруги — Chan Zuckerberg Initiative, который сосредоточен на «персонализированном обучении, лечении болезней, и создании сильных сообществ».

Читайте по теме
Спасти Цукерберга: психоаналитики рассказали, как Facebook выйти из экзистенциального кризиса

Марк и Чан занимаются решением как местных, так и глобальных проблем. В 2016 году Цукерберг и его супруга вложили три миллиарда долларов в исследования, направленные на лечение глобальных мировых болезней.

В прошлом году Chan Zuckerberg Initiative выделил 5 миллионов долларов, чтобы помочь не менее 60 учителям приобрести недвижимость.