Як змінюється людина, потрапляючи у велику політику: відверте одкровення Михайла Гаврилюка

Що відбувається з людиною, яка різко змінює свою соціальну групу, потрапляючи зі звичайного сільського життя в категорію обраних і недоторканих? Як швидко вона стає іншою і чи є всі ці зміни на краще?  Михайло Гаврилюк відверто розповів PROMAN Ukraine про те, як змінювалося його життя й світогляд після того, як він ледь не прямо з Майдану потрапив у Верховну Раду України в якості народного депутата.

Одне лише фото, де в пустому залі під час перерви в роботі українського парламенту Михайло вивчає Конституцію України, – змотивувало нас дізнатися, який шлях росту він пройшов від дилетанта до …того, ким він є сьогодні.

Він виховувався в школі-інтернаті, займався тяжкою фізичною працею й пережив велике публічне приниження, що неочікувано стало його квитком у велику політику… Про внутрішню роботу над собою, самоосвіту й протидію булінгу – вустами відомого «козака».   

Обережно, бажання збуваються

У природі існує така «маленька» тварина як носоріг. Ця тварина, на моє переконання, є знаковою, адже, бачачи перед собою ціль, вона не бачить жодних перепон і змітає все на своєму шляху до мети. Такий самий сценарій трапився й зі мною. Я завжди був незадоволений тим, що відбувається «під куполом», у вищому законодавчому органі країни. Своєму оточенню завжди говорив: «От якби я був народним депутатом, то вчинив би от так і от так».

Виявилось, що, аби стати успішним і здійснити перехід від одного соціального прошарку до іншого, необхідні гарні комунікативні навички, знайомства, розширення контактів і довіра людей

Навіть сидячи перед екраном телевізора, я «підказував» парламентарям, як слід мислити, які рішення й закони приймати. У той же час, мені й на думку ніколи не спадало й у жодному сні не виділося, що коли-небудь стану народним обранцем і зможу власними зусиллями впливати на процеси в країні. Однак обставини склалися таким чином, що після сумнозвісних подій на Майдані я став відомим не лише в Україні, а й на весь світ. Це змінило моє життя й відправило мене в соціальний ліфт, до якого я не зовсім був готовий.

Виявилось, що, аби стати успішним і здійснити перехід від одного соціального прошарку до іншого, необхідні гарні комунікативні навички, знайомства, розширення контактів і довіра людей, яка, у тому числі, здобувається завдяки відомості людини. У моєму випадку така публічність прийшла моментально. Я сприйняв її, як долю, виклик, що просто треба прийняти.

Після того, як у нашій країні почалася війна, ми з побратимами пішли захищати Батьківщину. На передовій товариші закликали мене піти у велику політику й отримати певні важелі впливу для вирішення питань загальнодержавного значення. «Що я буду там робити? –  Запитував друзів. –  Ми – тут, ми –  разом, ми бачимо ворога в лице й робимо свою справу». Але з часом товариші переконали мене, що я користуюсь певною підтримкою в суспільстві й отримаю кредит довіри від народу. Побратими не помилилися.

Для досягнення соціальної мобільності, тобто – можливості зміни соціального прошарку, людині в першу чергу потрібно чітко розуміти, що вона хоче від життя й в які строки.

До того, як стати народним депутатом, я займався не інтелектуальною, а фізичною працею – будував будинки й здавав клієнтам об’єкти «під ключ». З приходом у політику вектор моєї діяльності змінився кардинально, але якщо поглянути з іншого боку, то не зовсім. Перш ніж почати будувати будинок, потрібно закласти його основу, щоб конструкція була міцною. Тобто з «творця будинків» я перекваліфікувався на «творця законів», що є своєрідним фундаментом для успішної розбудови держави. У той час, як сфера діяльності змінилась, мої мрії залишилися колишніми – як і раніше, я мрію, щоб усі діти, котрі народжуються в Україні, не від’їжджали до Європи, Америки чи Канади, аби там навчатися, розвиватися й заробляти на життя. Хочу, щоб українці отримували освіту у своїй країні, працювали й створювали сім’ї на своїй землі. І я цього доб’юся, бо я як той носоріг.

Я вважаю, що потрапити в «соціальний ліфт» і пройти шлях із низів до зайняття посади в органах державної влади, не маючи при цьому протекції, зв’язків і грошей, здатна кожна людина навіть у сучасних українських реаліях, коли соціальний простір є дуже неоднорідним. Для досягнення соціальної мобільності, тобто – можливості зміни соціального прошарку, людині в першу чергу потрібно чітко розуміти, що вона хоче від життя й в які строки. Іншими словами, слід ставити перед собою ціль і йти до неї, незважаючи ні на що.

Освітній спринт

Прийшовши працювати до Верховної Ради, зайнявши вперше своє місце в сесійній залі, я сидів і уважно спостерігав за тим, що відбувається навколо. Дуже уважно слухав усіх колег-депутатів. Слухав і дивився на людей, котрі мали чемні очі, говорили чемні й розумні слова, але я розумів далеко не все. Побувши у такій незнайомій обстановці кілька днів, у моїй свідомості  закріпилося відчуття, що я був не у своїй тарілці. Усерйоз задумався, що ситуацію необхідно кардинально змінювати, – або дорости до колег по сесійній залі в плані теоретичних знань і підготовки, або складати депутатські повноваження і йти з політики. Такі думки вмотивували мене вперше взяти до рук Конституцію України й прочитати її від початку до самого кінця. З прочитаного, до речі, мені було зрозуміло далеко не все, а лише певна частина. Але прийшло чітке усвідомлення, що треба навчатися далі. Тож саме Конституція «прив’язала» мене до читання, і саме з неї почалася моя інтенсивна самоосвіта.

У перші дні своєї роботи у Верховній Раді я сидів і уважно спостерігав за тим, що відбувається навколо. Дуже уважно слухав усіх колег-депутатів. Слухав і дивився на людей, які мали чемні очі, говорили розумні слова, але я не розумів тих слів. Не розумів абсолютно нічого.

Якщо раніше я не знав, що таке навчання і, маючи вільний час, просто хотів посидіти, нічим не займаючись, то зараз я став ненормальною людиною: постійно прагну читати й дізнаватися щось нове. Захопився юридичною деонтологією, прочитав багато творів Олександра Дюма. Навіть чекаючи дружину в авто, коли вона йде по своїх справах, я не гаю часу й читаю «Кобзар» Тараса Шевченка. Ця книга – завжди в моєму автомобілі. Крім того, я здобуваю вищу освіту (зовсім скоро стану правником) і намагаюся не відставати від розвитку сучасних інформаційних технологій: освоюю комп’ютерну грамотність, зокрема, користування соцмережами. Нещодавно, до речі, користувався послугами репетитора, аби підтягнути теоретичну базу з певних дисциплін. Так, попрацювавши півтора тижні з висококласним педагогом, мені вдалося в інтенсивному режимі підготуватися до складання ЗНО (зовнішнього незалежного оцінювання, — Ред.) та освоїти знання з української мови й літератури за 5 – 11 класи шкільної навчальної програми.

Граніт науки дається нелегко, але я відчуваю, що навчання мені не лише подобається, – воно стало для мене своєрідним наркотиком

Граніт науки дається нелегко, але я відчуваю, що навчання мені не лише подобається, – воно стало для мене своєрідним наркотиком. І зупинятися я не збираюся. Скажу більше: після трьох років наполегливої праці над собою й інтенсивного навчання я не лише зрозумів мову народних депутатів, яку не розумів раніше, –  зараз парламентарі вже не видаються мені високоосвіченими людьми, бо, дійшовши до певного рівня, вони в більшості своїй зупинилися. Бачу, що вже починаю випереджати колег – і це мені подобається.

Як зберегти цінності? Мати імунітет

У «дикому» світі, тобто у школі-інтернаті, де я виховувався, діти у більшості своїй мали хибні цінності – вважали, що все в житті вирішується силою й завжди правий той, хто сильніший. Моя свідомість пішла за зворотним сценарієм – я з дитинства розумів, що слабших слід захищати. В інтернаті частенько доводилось протистояти агресії старшокласників і давати їм відсіч. Це було непросто, але мені вдалося зібрати команду, разом з якою ми стали класною «бандою», і давали відсіч усім, хто хотів надавати нам «по шапці». Такий досвід я мав у п’ятому класі – уже тоді ми з друзями навели порядок в інтернаті, відкоригував поведінку й дисципліну старшокласників.

Моральне приниження, яке я пережив на Майдані, стало моєю особистою трагедією – трагедією на все життя

За великим рахунком, у державі як і в школі-інтернаті одна людина не в змозі кардинально вплинути на процеси, але якщо за цією людиною стоїть юрба народу, яка наділила її владними повноваженнями і кредитом довіри, – от тоді можна досягти вагомих результатів і цілей.

…Інакшого дитинства я не знав. Однак образи на своїх батьків не маю – вони в мене найкращі та найдорожчі. Батьків із часом я зрозумів – зрозумів цілком і повністю, коли сам став батьком, виріс морально й почав по-іншому дивитися на багато речей у житті. Я надзвичайно вдячний своїй бабусі, яка змалечку, мабуть, років із чотирьох-п’яти почала водити мене до церкви, навчати любити людей і Господа Бога. Це сформувало в моїй свідомості правильні цінності, які не зміг викорінити ні «дикий» світ дитинства, ні школа-інтернат, ні політика.

Моральне приниження, яке я пережив на Майдані, стало моєю особистою трагедією – трагедією на все життя. Доля склалася таким чином, що знущання наді мною в центрі української столиці мали наслідком настання цілої низки інших подій – я став відомим і залучився підтримкою народу.

Пережите мною – це ціна, що я заплатив за успіх і власне зростання, – особисте і кар’єрне. Якщо повернути час назад, я готовий був би пройти все заново, окрім тих знущань на Майдані. У жодному разі, ні для яких цілей я б не хотів опинитися на тому самому місці – бути роздягнутим і приниженим  на морозі. Це дуже страшно.

Коли людина переживає трагедію – це є випробуванням не лише для неї, а й для її близьких, зокрема, – партнера по життю; свого роду лакмусовим папером степені духовної близькості у відносинах

Своїх кривдників я пробачив і не наполягав на суворому для них покаранні. До мене неодноразово зверталися матері хлопців, котрі знущалися наді мною: вони приходили разом зі своїми невістками, дивилися мені в очі і благали не залишати онуків напівсиротами. Хіба я міг я вчинити інакше?

Коли людина переживає трагедію – це є випробуванням не лише для неї, а й для її близьких, зокрема, – партнера по життю; свого роду лакмусовим папером степені духовної близькості у відносинах. З колишньою дружиною ми не були розписані офіційно, жили в цивільному шлюбі. Коли я поїхав до Києва в епіцентр подій, між нами зникла не лише фізична близькість, а й будь-який духовний контакт. Хоча, мабуть, його й не було ніколи. Цивільна дружина намагалася бути моїм однодумцем, але ми були занадто різними людьми. Екс-дружина завжди погоджувалася з моїми рішеннями, ми вели сумісний побут, обговорювали якісь питання – жили дуже простим, буденним і неполітичним життям. З моєю теперішньою, законною дружиною Яриною ситуація є зовсім іншою: можу сказати, що своїм успіхом я частково завдячую їй. Ярина – мій партнер по життю й радник, вона має чемні думки, говорить достойні речі, і я до неї прислуховуюсь. Зараз вона перебуває в декретній відпустці й займається вихованням нашої донечки Злати, вправно поєднуючи це зі ще однією серйозною справою: Ярина пише книгу, в якій висвітлює всі події, що відбувалися в нашому житті впродовж останніх чотирьох років, – як змінювалось наше оточення, як зраджували друзі й змінювали власні погляди й симпатії, як трансформувались відносини з близькими людьми, проходячи «еволюцію» від любові до ненависті.

Мій особистий лакмус

До того, як стати народним депутатом, я жодного разу не був за кордоном. Два з половиною роки тому, коли моя дружина була при надії, вона попросила подарувати їй поїздку на море, і ми вирушили до Болгарії.  Це була моя дебютна іноземна подорож, в якій мені припало до вподоби все, особливо рівень сервісу. Останнім часом держава регулярно командирує мене в закордонні поїздки, у тому числі – до країн Європи, у межах програм обміну досвідом. Коли усі навкруги хвалять європейців – їх чисті вулиці, якість доріг і транспорту, привітність населення – виникає бажання побачити це на власні очі. Загалом я зрозумів: якщо є воля змінити країну на краще, використовуючи європейський досвід, потрібно мати в арсеналі не лише теоретичну підготовчу базу, а й побувати в країнах, цінності яких заслуговують на увагу й можуть бути прикладом для нас.

Власного житла в столиці поки що не маю, вимушений наймати квартиру. За три роки життя в Києві довелось змінити кілька помешкань і я, звісно, працюю над тим, аби придбати власне житло для своєї родини. Деякі сусіди мене впізнають, вітаються – це приємно. Іноді звертаються з наболілими дрібними побутовими проблемами, намагаються розказати про труднощі й залучитись моєю підтримкою. На жаль, більшість питань, з якими звертаються сусіди, знаходяться поза межами моєї компетенції.

Що стосується харчування, то в цьому контексті з набуттям мною депутатського статусу нічого не змінилося. Зараз, як і раніше, я не купую дорогих продуктів, наприклад, м’яса вартістю двісті чи навіть чотириста гривень за кілограм, бо є економною людиною. Крім того, я розумію, що повинен придбати житло для своєї родини, а для цього необхідно грамотно витрачати кошти, бути заощадливим. Знову ж таки, якщо говорити про м’ясо як про основний продукт в харчуванні чоловіка, то я можу поїхати в будь-яке село України і дізнатись у місцевих мешканців, хто має гарну свинку й допоможе задовольнити мій продуктовий запит. Зараз маю кілька улюблених сіл, де замовляю м’ясо.

Будь-яка людина, яка прагне досягти успіху або вже є успішною, рано чи пізно зіткнеться з перепонами на своєму шляху: їй будуть заздрити, заважати й ставити палки в колеса

Віддаю перевагу веденню здорового способу життя, слідкую за станом здоров’я й фізичною формою. Кожного разу, коли десь бачу  довгасту залізну штабу  або можливість підтягнутися чи віджатися, не втрачаю такого шансу. Останнім часом поєдную прогулянки з донькою на свіжому повітрі й спорт – роблю фізичні вправи прямо на дитячому майданчику. Вбиваю двох зайців – і м’язи качаю, і дитині правильний приклад показую. Мені не підходить формат, коли треба в конкретні дні й години йти до спортзалу й  навантажувати себе вправами, бігати чи присідати за розкладом, – люблю спонтанність і життя не за планом.

Читайте по темі:
Святослав Вакарчук выступил перед молодыми украинскими бизнесменами: «Ваш успех – составляющая успеха страны» (фото)

Загалом і мій стиль життя, і мій внутрішній світ дуже змінило народження доньки. У віці 22 років я уперше став батьком – у мене народився син Максим. Тоді я взагалі не зрозумів батьківства, відповідальності за нове життя, не відчув кайфу від свого нового статусу. Коли ж на світ з’явилася Злата, – а мені на той час було уже 37 років, – я почав займатися дитиною від самого пологового будинку. Побачивши вперше доньку, я зрозумів: це – моя дівчинка, і це – на все життя. Я виконував і виконую свої обов`язки й по відношенню до сина, але буду чесним — такого рівня духовного відчуття батьківства щодо своїх дітей, який я маю сьогодні, раніше не мав.

Будь-яка людина, яка прагне досягти успіху або вже є успішною, рано чи пізно зіткнеться з перепонами на своєму шляху: їй будуть заздрити, заважати й ставити палки в колеса. Особисто я нині знаходжуся між двох умовних прошарків – «верхівка» мене не приймає до своїх лав, адже не вважає своїм, а «низи» – сварять за відсутність швидких результатів і вже не вбачають у мені простого козака з народу.  

Кар’єра нардепа мене дуже змінила, але цинічною людиною не зробила. У великій політиці, як, мабуть, і в будь-якій іншій сфері діяльності людини, необхідно розуміти, коли треба демонструвати свої зуби, а коли – приховувати. Я вчуся йти між дощів, не фокусуватися на зайвих речах та уникати конфліктних ситуацій.

Усім, хто хоче йти в політику, раджу бути готовим до певного спротиву суспільства й конкурентів – він є неминучим. Раджу не звертати увагу на тих, хто збиває з дороги, обливає брудом і цькує на кожному кроці. Раджу йти до мети й залишатися при цьому вірним власним принципам. Є такий вислів у народі, що нібито біла сорочка, якщо вона постійно перебуває в чорному середовищі, рано чи пізно буде замарана. Так от, щоб ця умовна сорочка завжди залишалася білою, а репутація людини – бездоганною, треба змінювати власне мислення, щоденно працювати над собою й уникати спокуси забруднитися. Абсолютно все в житті людини, починаючи від її думок, закінчуючи статусом у суспільстві, — залежить від неї самої. Саме від неї, а не від оточення, рівня достатку, обставин чи зовнішніх чинників.